Розділ 18.3

«Напевно, на онлайн-лекції або просто не чує», — подумав я, не надавши цьому особливого значення. Мій отруєний алкоголем мозок зараз відмовлявся генерувати тривожні думки. Мені просто життєво необхідна була крижана вода.

Я насилу підвівся і, хитаючись, побрів на перший поверх до кухні.

Там, спираючись на мармурову стільницю, стояла Анна. Вона була вдягнена у щось бездоганно-елегантне і неспішно пила чай. Побачивши мене — пом'ятого, в одних піжамних штанях і з розфокусованим поглядом, — вона насуплено підібгала губи.

— Нашій дитині не потрібен батько-пияка, який ночує на диванах і виглядає як безхатько, — кинула вона з награним докором, схрестивши руки на грудях.

Я навіть не знайшов у собі сил відповісти чи розлютитися. Я просто мовчки, з абсолютною байдужістю відмахнувся від неї рукою, як від набридливої мухи. Діставши з холодильника пляшку води, я жадібно випив половину. Її слова пролетіли повз мене, не зачепивши жодної струни всередині.

Проігнорувавши її подальше невдоволене пирхання, я попрямував нагору, до гостьової спальні.

Там, упавши у важке крісло біля вікна, я знову розблокував екран і набрав Еліну.

Один гудок. Другий. П'ятий. Десятий. Тиша. Абонент не відповідає.

Десь у грудях, пробиваючись крізь похмільний туман, почав розростатися неприємний, колючий холодок. Вона ніколи не ігнорувала мої дзвінки так довго. Тим паче зараз, коли знала, що я на складних перемовинах у столиці і вона мала чекати від мене новин. Щось було не так.

Зціпивши зуби, я швидко знайшов у контактах номер Паші і натиснув виклик. Він підняв слухавку майже одразу.

— Пашо, — мій голос звучав хрипко і здавлено. — Слухай, відклади все. Ти можеш зробити мені послугу прямо зараз? — Що сталося, Ромо? Ти звучиш так, ніби тебе переїхав каток. — Заїдь до мене на квартиру. Негайно. Еля чомусь не бере слухавку, і я починаю серйозно нервувати. Перевір, чи все з нею гаразд, і нехай вона мені передзвонить.

Минула майже година. Я встиг позбавитися похмілля за допомогою таблетки і міцної кави, після чого переодягнувся в чистий одяг. Та з кожною хвилиною як відступало похмілля повільно на його місце приходило щось набагато гірше — липке, неконтрольоване передчуття біди, яке все сильніше стискало горло.

Я міряв кроками кімнату, раз у раз поглядаючи на темний екран телефону.

Коли він нарешті ожив різкою треллю, я схопив його так швидко, ніби від цього залежало моє власне життя. На екрані висвітилося ім'я Паші.

— Пашо? Ну що там? Дай їй слухавку, — різко, без привітань кинув я.

У динаміку запанувала важка, гнітюча пауза. 

Коли Паша нарешті заговорив, його голос звучав максимально розгублено.

— Ромо... тут таке діло.

— Яке діло? Говори чітко! — гаркнув я, відчуваючи, як пульс прискорюється вдвічі.

— Я довго стояв під дверима. Дзвонив, стукав, мало не ногами гатив — ніхто не відчиняв. Подумав, мало що, може їй погано стало, або вона в душі. Спустився вниз до консьєржа, підняв охорону, взяв запасні ключі.

— І що? Де вона? — мій голос став сталевим, а серце пропустило болючий удар.

— Її тут немає, Ромо.

— Як немає? Може, вийшла в магазин чи на каву? Я ж просив охорону внизу стежити!

— Ромо, послухай мене уважно, ти не розумієш, — перебив він мене, і в його тоні з'явилася тривожна, нервова нотка. — Я зайшов у квартиру. Вона ідеально чиста. Тут порожньо. Але найголовніше — зникли її речі.

— Які речі? — хрипко видавив я з себе. 

— Усе, Ромо. Абсолютно все, — видихнув Паша, і в його тоні з'явилася напружена, обережна нотка. — Я перевірив спальню, гардеробну, ванну. Шафи вичищені під нуль. Квартира виглядає ідеально стерильною, точно такою, якою була до того, як ти привіз її туди. Немає жодної дрібниці, жодної забутої шпильки, жодного натяку на те, що тут взагалі коли-небудь жила дівчина.