Розділ 17.4

Я інстинктивно стиснулася, втупившись у темний коридор. На якусь жалюгідну, хвору частку секунди моє серце забилося швидше, сподіваючись, що це Роман. Що він приїхав усе пояснити, що це якась жахлива помилка.

Але в передпокій ступили двоє кремезних чоловіків у строгих чорних костюмах. Охорона корпорації. Ті самі люди, які ще вчора мали наказ охороняти мій спокій.

Вони не роззувалися. Їхні важкі черевики залишали брудні сліди на ідеальному світлому паркеті, коли вони пройшли до вітальні. Їхні обличчя були кам'яними, погляди — абсолютно байдужими, професійно-холодними. Вони дивилися на мене не як на жінку свого боса, а як на проблему, яку їм доручили усунути.

— Еліно Сергіївно, — сухо, без жодної емоції промовив старший із них, зупинившись за кілька кроків від мене. — Ми отримали пряме розпорядження від дружини власника, Анни Савчук. Ваш доступ до цього об'єкта анульовано. Вам необхідно негайно звільнити приміщення.

Слова вдарили мене наче батогом по обличчю.

Дружини власника.

Вона не просто зателефонувала мені. Вона взяла все під свій контроль. Вона демонструвала мені, хто тут справжня господиня, а хто — просто бруд на її підошвах, який легко вимести за двері. І Роман... Роман дозволив їй це зробити. Він не зупинив її. Він просто віддав мене їм на поталу.

— У вас є десять хвилин, щоб зібрати особисті речі, — додав охоронець, схрестивши руки на грудях і невідривно спостерігаючи за мною.

Десять хвилин. На те, щоб спакувати залишки свого розбитого життя.

Я повільно, наче уві сні, підвелася. Ноги здавалися ватними, але якась гордість, що дивом уціліла на самому дні моєї душі, не дозволила мені розплакатися перед цими байдужими найманцями. Я не буду благати. Не буду принижуватися.

Я пішла до кабінету. Мої рухи були механічними. Я закрила свій старенький ноутбук — свій вирок — і засунула його в рюкзак. Туди ж полетіли зарядка, мій старий телефон, паспорт і та сама жалюгідна купка моїх власних, дешевих речей: пара футболок і білизна.

Проходячи повз спальню, я навіть не глянула в її бік. Усі ті брендові пакети, розкішні сукні, дорога косметика, які Роман приніс мені з такою ніжністю — все це залишилося лежати у шафі. Це була плата за моє тіло, але я не збиралася забирати свої "чайові". Я хотіла піти звідси такою ж, якою прийшла — ні з чим, але собою.

Повернувшись до вітальні, я зупинилася біля журнального столика. Там, поряд із порожніми келихами, які ми залишили ще кілька вечорів тому, лежала його чорна кредитна картка. Я дістала з кишені джинсів в'язку важких ключів від цієї золотої клітки і з брязкотом кинула їх поруч із пластиком.

— Я готова, — мій голос прозвучав глухо, наче з-під води.

Охоронці мовчки розступилися, вказуючи мені на двері.

Я вийшла в коридор. Ліфт опустив мене на перший поверх у мертвій тиші. Коли скляні двері елітного житлового комплексу зачинилися за моєю спиною, мене обдало холодним, байдужим вітром міста.

Я зупинилася на тротуарі, міцніше стискаючи лямки свого пошарпаного рюкзака. Навколо вирувало життя: поспішали машини, люди йшли у своїх справах, хтось сміявся, п'ючи каву. Світ продовжував обертатися, навіть не помітивши, що мій власний щойно розлетівся на дрібні, криваві друзки.

Без диплома. Без даху над головою. Вигнана власною матір'ю. Знищена чоловіком, якого я кохала більше за життя.