Розділ 17.2

Я стояла посеред величезної, ідеальної вітальні, але більше не бачила її. Стіни наче почали стискатися, насуватися на мене, безжально викачуючи з приміщення останні залишки кисню. 

Вагітна. Миримося. Трахати тільки свою законну дружину.

Що? Це не правда!

Та слова луною билися в моїй голові, розриваючи барабанні перетинки. Вони змішувалися з приглушеним шумом води в душі, який я щойно чула з динаміка. Його душі. Де він просто зараз змивав із себе залишки спогадів про мене, щоб вийти і лягти в ліжко до матері свого майбутнього спадкоємця. 

Ноги підкосилися. Я не впала, а просто осіла на м'який ворс дорогого килима, бо мої кістки раптом стали крихкими, як тонке скло. 

— Ні... ні, ні, ні, — гарячково, беззвучно шепотіли мої тремтячі губи. — Це помилка. Це просто її зла гра. Він не міг... 

Але правда, жорстока і потворна, вже отрутою розтікалася по моїх венах, паралізуючи будь-яку надію. Пазл склався. Три дні мертвої тиші. Три дні моїх непрочитаних повідомлень. Він не був зайнятий важкими перемовинами з батьком чи юристами — він святкував новину про дитину.

А також він методично, холоднокровно викреслював мене зі свого життя, поки я, як наївна, жалюгідна дурепа, сиділа в цій клітці і віддано чекала на нього. Я обхопила себе руками за плечі, намагаючись стримати велике тремтіння, яке колотило все тіло. 

З грудей вирвався перший, хрипкий схлип. За ним другий. А потім мене просто прорвало. 

Це був навіть не плач, а глухе, розпачливе завивання пораненої тварини, яка потрапила в капкан. Я вчепилася тремтячими пальцями у власне волосся, схилившись до самої підлоги. 

Гарячі сльози обпікали щоки, душили, застилаючи очі густою солоною пеленою. Біль був настільки потужним і фізично відчутним, ніби хтось засунув руку мені в грудну клітку, стиснув серце і тепер повільно, садистськи виривав його з корінням. 

Перед очима спалахували картинки нашого "вкраденого" тижня. Його гарячі губи на моїй шкірі. Його шепіт: “Ти моя. Я нікому тебе не віддам”. Його обіцянки захистити.

Брехня. 

Абсолютна, цинічна брехня дорослого чоловіка, який просто купив собі молоду іграшку. 

Я подивилася на дорогий м'який светр, який він мені купив і який зараз був на мені. Раптом він здався мені брудним, огидним, наче фізичне клеймо тієї самої “шльондри”, якою мене назвали в пабліку. Тому я судомно вчепилася в тканину, намагаючись відтягнути її від тіла, ніби вона мене душила. 

Він забрав усе. 

Мою репутацію. Моє майбутнє в університеті. Мою гордість. Мою невинність, яку я віддала йому добровільно, вважаючи це великим коханням. 

Він змусив мене повірити в казку, підняв на саму вершину щастя лише для того, щоб зараз безжально зіштовхнути у прірву. 

Я задихалася від власних сліз і крику, який розбивався об глухі панорамні вікна. Я залишилася абсолютно одна на руїнах власного життя, і цього разу мені справді не було куди йти.

Я так і залишилася лежати на підлозі, скрутившись у позу ембріона на м'якому ворсі килима. Думка про те, щоб піти та лягти в те величезне ліжко, на ті самі простирадла, які досі пахли його парфумом і нашим фальшивим коханням, викликала різку фізичну нудоту. Це ліжко тепер здавалося мені не нашим безпечним сховком, а брудним місцем злочину, де мене розіп'яли і знищили. 

Саме тому я міцніше обхопила коліна руками, намагаючись хоч якось зігрітися, хоча крижаний холод ішов зсередини, заморожуючи саму душу. Так я й пролежала всю ніч, дивлячись порожнім, мертвим поглядом у панорамне вікно, за яким повільно сіріло небо.

Сліз більше не було. Вони витекли до краплі, залишивши по собі лише дзвінку, нестерпну порожнечу. Під ранок мій виснажений мозок усе ж здався, і я провалилася в коротке, важке забуття. Та згодом прокинулася від того, що шкіру на обличчі нестерпно пекло і стягувало від засохлих сліз. Усе тіло затекло і нило так, ніби мене побили палицями. 

Я повільно, долаючи тягар у кожному м'язі, розплющила очі. Яскраві ранкові промені вже безжально заливали вітальню, контрастуючи з темрявою всередині мене. Мій погляд упав на телефон, який так і лежав на підлозі. Екран засвітився від якогось спаму, показуючи час: 10:45. Ці цифри раптом спрацювали як різкий тригер, пробиваючись крізь густий туман мого відчаю. 

Одинадцята. 

Об одинадцятій у мене мала початися важлива підсумкова лекція по Zoom, пропуск якої загрожував серйозними проблемами з допуском до сесії. Якимось дивом, на чистому, голому автопілоті, я змусила себе відірватися від підлоги. Ноги хиталися, голова паморочилася, але я побрела до ванної кімнати. 

Увімкнувши крижану воду, я почала жадібно хлюпати нею в обличчя, змиваючи сіль, біль і залишки своєї жалюгідної наївності. З дзеркала на мене дивилася бліда, змучена дівчина з червоними, запалими очима і розмазаними тінями. 

Але це була я. Еліна. Дівчина, яка вирвалася з бідності, ночами зубрила конспекти і вступила до університету на бюджет не для того, щоб якийсь мільйонер міг погратися нею і викинути на смітник. Я не маю права втратити ще й навчання. Це єдине, що в мене залишилося. 

Я глибоко вдихнула, зціпила зуби, намагаючись вгамувати дрібне тремтіння в руках, і різко витерла обличчя рушником.