Розділ 15.3

— Я завтра ж зателефоную ректору, — спокійно промовив Роман, відкладаючи коробку з їжею. — Домовлюся про твоє переведення на дистанційне. Ніхто не ставитиме тобі зайвих запитань і не чинитиме жодних перешкод із документами.

— Романе, не треба, я сама можу піти в деканат і написати заяву... — спробувала я заперечити, не бажаючи перетворюватися на безпорадну ляльку, яка за кожним кроком ховається за його спину і вплив.

Але він зупинив мене, м'яко, проте рішуче піднявши руку. 

— Еліно, ні, — його голос пролунав непохитно. — Усі ці проблеми, увесь цей бруд навколо твого імені — все це трапилося через мене. Це моя провина. І я хочу все залагодити. Дозволь мені хоча б у такий спосіб захистити тебе від них.

Я прикусила губу і мовчки кивнула, збагнувши, що сперечатися марно. Його турбота була не спробою контролювати мене, а проявом його почуття відповідальності.

Коли коробки з їжею спорожніли, Роман відставив їх на журнальний столик. Повітря у вітальні невловно змінилося, стало густим, гарячим і якимось наелектризованим. Його погляд втратив ту ділову, жорстку зосередженість і стемнів, повільно ковзаючи по моїх відкритих ногах і завеликій білій сорочці, яка недбало спадала з одного плеча. 

Він присунувся ближче, обережно, але владно потягнув мене на себе і посадив до себе на коліна. 

— Ти навіть не уявляєш, як важко мені було сьогодні сидіти на тих нескінченних нарадах, — його голос став низьким, вібруючим, коли він зарився обличчям у моє волосся, глибоко вдихаючи його запах. — Я дивився на звіти, а бачив лише тебе. На цих простирадлах. У моїй сорочці. Я фізично відчував, як мені тебе не вистачає. 

Великі гарячі долоні ковзнули по моїх стегнах, викликаючи солодке тремтіння, яке миттєво відгукнулося внизу живота. Я інстинктивно обхопила його за широкі плечі, відповідаючи на поцілунок, який миттєво стер з моєї голови і університет, і плітки, і весь навколишній світ. 

Його губи були вимогливими, спраглими, ніби він намагався надолужити кожну секунду нашої розлуки вдень. Він підхопив мене на руки, навіть не розриваючи поцілунку, і поніс до спальні.

Цей раз все було інакше. Без учорашнього болю, без гіркого присмаку поспіху чи розпачу. Тільки виснажлива ніжність, від якої хотілося плакати, і шалена, пульсуюча пристрасть. Він вивчав моє тіло так, ніби це була найвища коштовність, змушуючи мене вигинатися дугою і стогнати його ім'я в напівтемряві. Поруч із ним я забувала про сором, відкриваючись йому настільки глибоко, наскільки це взагалі було можливо для людини.

Наступні дні перетворилися для нас на час, нахабно вкрадений у жорстокої реальності. Роман дотримав слова: моє переведення на дистанційне навчання оформили за один день. Я вчилася онлайн, сидячи за широким столом у його кабінеті, і ця чужа, холодна корпоративна квартира поступово почала наповнюватися життям. 

Я розклала свої речі, купила кілька вазонів із квітами, заповнила холодильник. Але найголовнішим був він. Роман повертався з офісу набагато раніше, ніж я очікувала.  

Якось у середу я готувала вечерю, стоячи біля плити в тих самих простих джинсах і футболці. Я почула, як клацнув замок, а вже за мить сильні руки обвили мою талію ззаду. Він притиснувся грудьми до моєї спини, заховавши обличчя в вигині моєї шиї, і просто шумно, з полегшенням видихнув. 

— Пахне домом, — прошепотів він, цілуючи шкіру під моїм вухом, від чого по тілу пробігла хвиля мурашок. — Ніколи б не подумав, що мене так тягнутиме сюди. 

— Ти голодний? — усміхнулася я, накриваючи його долоні своїми. 

— Тільки тобою, — його голос став хрипким, і вечеря того вечора безнадійно охолола, бо ми так і не дійшли до столу. 

Ми ховалися в цій золотій клітці, свідомо вимкнувши новини і відгородившись від зовнішнього світу високим муром. Найбільше я любила наші нічні розмови. Коли місто за панорамними вікнами засинало, ми лежали в ліжку, переплівшись ногами. Він розповідав мені про своє дитинство, про жорсткі очікування батька, про те, як його з юності готували до ролі керівника імперії, не питаючи, чого хоче він сам. Він був відвертим зі мною так, як, напевно, не був ні з ким у своєму житті. 

А я розповідала йому про свої мрії, і про те, як сильно хочу вирватися з бідності. Він слухав уважно, гладячи мене по спині, і в ці моменти я бачила в його очах абсолютне розуміння. Між нами не було прірви в статусі чи віці. Були тільки чоловік і жінка, які знайшли одне одного в суцільній темряві. 

У ці тихі, наповнені сміхом, палкими дотиками і довгими поглядами дні я по-справжньому повірила, що так буде завжди. Я дозволила собі розслабитися і кохати його кожною клітинкою тіла. Але серед усього цього щастя була одна річ, про яку ми наполегливо мовчали. Незрима тінь, що постійно стояла в кутку нашої ідеальної спальні.

Його дружина і те саме розлучення. 

У той перший вечір Роман сказав, що його шлюб дійшов фіналу. Але минали дні, а він повертався до мене, милувався мною, ми кохалися до безтями, але він жодного разу більше не підняв цю тему. Не було при мені жодних напружених розмов із юристами, жодних згадок про Анну чи скандали в пресі. 

Усе було надто... ідеально. Надто тихо. 

Я не наважувалася запитати першою, бо так панічно боялася зруйнувати нашу крихку бульбашку щастя, що воліла ковтати власні слова. Та щовечора я чекала, що він сам почне цю розмову. Що скаже: «Еліно, адвокати все підготували» або «Я розлучаюся, як і обіцяв». Але він мовчав, ніби ніякого шлюбу за межами цієї квартири ніколи не існувало.