Розділ 15.1

Перед тим, як розплющити очі, я інстинктивно потягнулася рукою на інший бік широкого ліжка. Пальці торкнулися зім'ятих, але вже прохолодних простирадл.

Романа там не було.

Різко сівши, я мимоволі тихенько зойкнула. Тіло негайно відгукнулося тупим, тягучим болем унизу живота і легкою ломотою в м'язах. Спогади про минулу ніч — гарячі, нестримні, позбавлені будь-яких меж і захисту — спалахнули в голові яскравими спалахами. Мої щоки запалали. Я інстинктивно підтягнула ковдру до підборіддя, відчуваючи себе одночасно найщасливішою і найвразливішою людиною у світі.

Озирнулася в пошуках Романа. На тумбочці біля ліжка, притиснутий в'язкою важких ключів і гладеньким пластиком чорної кредитної картки, лежав аркуш паперу.

Я простягнула руку і взяла записку. Почерк у Романа був розмашистим, чоловічим, трохи різким: «Мені треба в офіс владнати справи. Замкни двері і нікуди не виходь. Склади список усього, що тобі потрібно — від зубної щітки до одягу. Я все куплю. Облаштовуйся. Ти вдома. Р.»

«Ти вдома». Ці два слова зігріли душу, як ковток гарячого чаю з морозу. Він дбав про мене, а не поставив крапку, отримавши те що бажав. Це ще раз говорило про те, що я в ньому не помилилася.

Але мій погляд знову впав на чорну кредитку з його прізвищем. Усередині щось боляче тенькнуло. Ще вчора на моїх дверях червоною фарбою вивели слово «ШЛЬОНДРА», а сьогодні я прокидаюся в розкішній квартирі мільйонера, знаходячи на тумбочці його гроші. Зла іронія долі полягала в тому, що збоку це виглядало саме так, як писали в тому пабліку. Я стала утриманкою. Коханкою, яку ховають у «корпоративній клітці».

Я змусила себе відкласти картку. Мені потрібен був душ.

Вода допомогла трохи змити залишки сну і тривоги, хоча кожен дотик до власного тіла нагадував про те, що тепер я належу йому. Загорнувшись у великий пухнастий халат, який знайшла у ванній — він пахнув новим і був явно завеликим для мене, — я пішла на кухню.

Квартира була величезною, стильною, з панорамними вікнами і дорогими меблями. Але вона була мертвою. Тут не було жодної фотографії в рамці, жодної забутої на дивані книжки чи улюбленої чашки. Це був дорогий готельний номер для людини, яка приходить сюди просто переночувати.

Я зробила собі каву і, зібравшись із духом, дістала з рюкзака свій старенький телефон. Я не вмикала його з учорашнього дня.

Щойно екран засвітився, апарат почав вібрувати без зупинки, задихаючись від десятків сповіщень. Пропущені дзвінки від невідомих номерів. Повідомлення в месенджерах.

Я відкрила Telegram. Повідомлення від старости групи: «Еліно, ти де? Декан шукав тебе. Сказав терміново з'явитися в деканат. Ті фото бачили вже всі викладачі. Це катастрофа».

Моє навчання. Моя мрія про нормальну професію. Все це тріщало по швах. Навряд чи я зможу колись спокійно зайти в ту аудиторію. Мій старий світ згорів дотла.

Але найболючішим було повідомлення від мами.

«Гроші я переховала. Додому можеш не вертатись, поки цей твій не купить нам нормальну квартиру. І не дзвони, мені через тебе перед сусідами соромно на сходову клітку вийти».

Я вимкнула екран і відклала телефон лицьовим боком униз. Жодного слова про те, як я. Жодного питання, чи в безпеці я. Її хвилювали тільки гроші і сусіди. Мости були не просто спалені — їх підірвали. У мене справді не залишилося нікого і нічого, окрім чоловіка, який зараз був десь в офісі і який... належав іншій жінці.