Розділ 15

Перед тим, як розплющити очі, я інстинктивно потягнулася рукою на інший бік широкого ліжка. Пальці торкнулися зім'ятих, але вже прохолодних простирадл. 

Романа там не було.

Різко сівши, я мимоволі тихенько зойкнула. Тіло негайно відгукнулося тупим, тягучим болем унизу живота і легкою ломотою в м'язах. Спогади про минулу ніч — гарячі, нестримні, позбавлені будь-яких меж і захисту — спалахнули в голові яскравими спалахами. Мої щоки запалали. Я інстинктивно підтягнула ковдру до підборіддя, відчуваючи себе одночасно найщасливішою і найвразливішою людиною у світі.

Озирнулася в пошуках Романа. На тумбочці біля ліжка, притиснутий в'язкою важких ключів і гладеньким пластиком чорної кредитної картки, лежав аркуш паперу.

Я простягнула руку і взяла записку. Почерк у Романа був розмашистим, чоловічим, трохи різким: «Мені треба в офіс владнати справи. Замкни двері і нікуди не виходь. Склади список усього, що тобі потрібно — від зубної щітки до одягу. Я все куплю. Облаштовуйся. Ти вдома. Р.»

«Ти вдома». Ці два слова зігріли душу, як ковток гарячого чаю з морозу. Він дбав про мене, а не поставив крапку, отримавши те що бажав. Це ще раз говорило про те, що я в ньому не помилилася. 

Але мій погляд знову впав на чорну кредитку з його прізвищем. Усередині щось боляче тенькнуло. Ще вчора на моїх дверях червоною фарбою вивели слово «ШЛЬОНДРА», а сьогодні я прокидаюся в розкішній квартирі мільйонера, знаходячи на тумбочці його гроші. Зла іронія долі полягала в тому, що збоку це виглядало саме так, як писали в тому пабліку. Я стала утриманкою. Коханкою, яку ховають у «корпоративній клітці».

Я змусила себе відкласти картку. Мені потрібен був душ.

Вода допомогла трохи змити залишки сну і тривоги, хоча кожен дотик до власного тіла нагадував про те, що тепер я належу йому. Загорнувшись у великий пухнастий халат, який знайшла у ванній — він пахнув новим і був явно завеликим для мене, — я пішла на кухню.

Квартира була величезною, стильною, з панорамними вікнами і дорогими меблями. Але вона була мертвою. Тут не було жодної фотографії в рамці, жодної забутої на дивані книжки чи улюбленої чашки. Це був дорогий готельний номер для людини, яка приходить сюди просто переночувати.

Я зробила собі каву і, зібравшись із духом, дістала з рюкзака свій старенький телефон. Я не вмикала його з учорашнього дня.

Щойно екран засвітився, апарат почав вібрувати без зупинки, задихаючись від десятків сповіщень. Пропущені дзвінки від невідомих номерів. Повідомлення в месенджерах.

Я відкрила Telegram. Повідомлення від старости групи: «Еліно, ти де? Декан шукав тебе. Сказав терміново з'явитися в деканат. Ті фото бачили вже всі викладачі. Це катастрофа».

Моє навчання. Моя мрія про нормальну професію. Все це тріщало по швах. Навряд чи я зможу колись спокійно зайти в ту аудиторію. Мій старий світ згорів дотла.

Але найболючішим було повідомлення від мами. 

«Гроші я переховала. Додому можеш не вертатись, поки цей твій не купить нам нормальну квартиру. І не дзвони, мені через тебе перед сусідами соромно на сходову клітку вийти».

Я вимкнула екран і відклала телефон лицьовим боком униз. Жодного слова про те, як я. Жодного питання, чи в безпеці я. Її хвилювали тільки гроші і сусіди. Мости були не просто спалені — їх підірвали. У мене справді не залишилося нікого і нічого, окрім чоловіка, який зараз був десь в офісі і який... належав іншій жінці.

Я дістала з рюкзака блокнот і ручку, щоб скласти той самий список, про який просив Роман.

«Від зубної щітки до одягу», — згадала я його слова.

Я дивилася на порожній аркуш. Що саме я мала йому написати? Точно не список дорогих речей! Я не збиралася в нього просити брендові сукні чи косметику, як заведено у коханок. Бо щоб не писали в тому пабліку, я мала гордість, хоча зараз вона була побита і принижена.

Моя рука вивела кілька рядків: 

1. Зубна щітка і паста. 

2. Шампунь. 

3. Змінна білизна. (Чи не соромно таке просити?)

4. Джинси, футболка і худі (мій розмір S).

Я зупинилася. Цього достатньо, щоб просто існувати і мати змогу вийти на вулицю, не привертаючи уваги. Я не хотіла бути схожою на його дружину, яка скуповувала бутіки в Мілані за його рахунок. Я хотіла залишатися собою поруч з цим чоловіком. 

Залишок дня я провела в очікуванні, прислухаючись до кожного звуку за дверима. Тривога з кожною годиною зростала. Що він скаже, коли повернеться? Чи не змінив він свого рішення після того, як вийшов у реальний світ зі стін цієї спальні?

Сонце вже давно сіло, перетворивши панорамні вікна на чорні холодні дзеркала, коли в коридорі нарешті тихо клацнув замок.

Я миттєво підскочила з дивана, забувши про те, що на мені все ще його завелика біла сорочка, і завмерла посеред вітальні, ледве дихаючи.

Коли Роман зайшов до квартири, я відразу помітила, що він виглядав страшенно виснаженим. Комір його сорочки і верхні ґудзики були розстебнуті, а під очима залягли темні тіні. Але щойно його погляд зустрівся з моїм, жорсткі складки біля його губ розгладилися. Він видихнув, ніби тільки зараз, переступивши цей поріг, зміг нарешті скинути з себе весь тягар цього дня.