Розділ 13.2

— Ти не тягнув мене силоміць, — заперечила я. — Я сама сіла в твою машину. І я сама взяла тебе за руку в ресторані.

— Ти не знала, чим це обернеться. А я мав знати. І все одно проявив необачність.

Він поставив склянку на стіл із гучним стукотом.

— Сьогодні мені надіслали фото, — раптом сказав він, дивлячись кудись повз мене. — Моєї дружини. З Мілану. Поруч з нею який відомий дизайнером. На фото вони цілуються. І це точно не дружній поцілунок, хоч як би вона не намагалася це подати.

Я завмерла, бо менше всього очікувала почути про його дружину.

— Ти… ти ревнуєш? — обережно запитала я, відчуваючи, як стискається серце.

Невже я лише засіб для помсти? Чи поруч зі мною він хоче забутися?

Роман повернув голову до мене і подивився мені прямо в очі. Цей погляд… Він був чистим і страшним у своїй порожнечі.

— Ні, Еліно.  — твердо відповів він. — На диво, я нічого не відчув. Ні болю, ні злості, ні ревнощів. Тільки огиду від її брехні. І полегшення.

— Полегшення?

— Так. Бо це означає, що все скінчено. Не формально, а по-справжньому. Мій шлюб дійшов свого фіналу і це почалося ще до того, як я зустрів тебе. Я не зраджую кохану жінку, Еліно. Я зраджую тільки штамп у паспорті і бізнес-домовленості батьків.

Він простягнув руку і торкнувся моєї щоки. Його пальці були гарячими.

— Ти — єдине справжнє, що сталося зі мною за останні роки. Але я боюся тебе торкнутися, щоб не втратити. зламати. Ти занадто чиста для бруду, що оточує.

— Не така вже і не чиста, Романе, — гірко прошепотіла я. — Для всього міста я навпаки якраз брудна повія.

— Не смій так казати! — Різко перебив мене.

Він забрав руку, а потім підвівся.

— Я постелю собі у вітальні на дивані, а ти ляжеш в кімнаті. Там зручне ліжко, а тобі треба виспатися. Завтра буде важкий день.

Він хотів піти. Хотів знову ввімкнути свого внутрішнього лицаря, залишити мене одну в цій величезній, чужій спальні.

Я не могла цього допустити. Я не хотіла залишатися наодинці зі своїми думками, зі страхом перед майбутнім. Мені потрібен був він. Живий, теплий, справжній.

Я зіскочила зі стільця і перехопила його руку.

— Не треба. Я не хочу спати сама!

Роман зупинився, але не обернувся. Його спина напружилася.

— Еліно, не треба. Я все таки не залізний.

— А я не хочу, щоб ти був залізним, — прошепотіла я, обходячи його і стаючи перед ним. — Я хочу, щоб ти був зі мною. Будь ласка. Не залишай мене одну.

— Ти пошкодуєш про це, — хрипко попередив він, дивлячись на мене зверху вниз.

— Я пошкодую, якщо ти підеш, — відповіла я і, піднявшись навшпиньки, притиснулася губами до його губ.

Цього разу він не відсторонився.

Його витримка тріснула, розсипалася на друзки. Роман глухо застогнав, підхопив мене на руки, наче я нічого не важила, і поніс у спальню.

Він опустив мене на широке ліжко, накриваючи своїм тілом. Його поцілунки стали вимогливими, гарячими. Руки блукали моїм тілом, вивчаючи кожен вигин крізь тонку тканину сорочки, яку він сам мені дав.

У кімнаті було темно, лише світло ліхтарів з вулиці малювало смуги на наших тілах.

Одяг зник якось непомітно. Залишилися тільки ми — шкіра до шкіри, дихання до дихання.

Я тремтіла, але не від страху, а від невідомості і бажання. Я ніколи не була з чоловіком, бо берегла це для когось особливого, для великого кохання, про яке пишуть у книжках. І зараз, дивлячись у вічі Роману, я розуміла: це воно.

Нехай неправильне, нехай засуджене всім світом, але це моє кохання.

Роман був ніжним, неймовірно ніжним, ніби боявся, що я розсиплюся в його руках. Але пристрасть, яку ми стримували весь цей час, накрила нас з головою, як дев’ятий вал.

У цей момент не існувало нічого. Ні минулого, ні майбутнього. Ні Анни, ні моєї матері, ні цього проклятого міста. Тільки його губи на моїй шиї, його важке тіло, його шепіт, який зводив з розуму.