Розділ 13.1

Його губи накрили мої — жадібно, несамовито, наче він чекав на це дуже довго.

У цьому поцілунку не було ніжності, але відчувався відчай. У ньому був смак солі від моїх сліз, присмак його гніву і шалена, нестримна потреба забутися. Я чіплялася за його плечі, як потопельник за уламок корабля, відповідаючи на кожен його рух, на кожен подих.

Світ навколо нас — з його брудом, написами на стінах і злими язиками — зник. Залишився тільки він. Його руки, які стискали мою талію, притискаючи до себе так міцно, що ставало боляче. Його запах, що заповнював легені замість повітря.

Але раптом Роман завмер.

Він із силою, через «не можу», відірвався від моїх губ. Його дихання стало рваним, навіть важким, очі потемніли від бажання, але в них майнуло щось іще. Протверезіння.

— Ні, — хрипко видихнув він, відступаючи на крок назад і проводячи долонею по обличчю. — Не так. Не зараз.

— Чому? — прошепотіла я, відчуваючи, як холод порожньої квартири миттєво огортає тіло, яке ще секунду тому палало. — Ти не хочеш мене?

— Я хочу тебе так, що ледве тримаю себе в руках, — жорстко відповів він, дивлячись на мене з-під лоба. — Але не сьогодні. Ти розбита, Еліно. Ти в стані афекту. Я не буду користуватися тим, що тобі просто потрібно заглушити біль. Я не… Між нами все має бути не так.

Він відвернувся, підійшов до вікна, вдивляючись у вогні нічного міста, наче шукав там порятунку від самого себе.

— Йди в душ, — кинув він через плече, і його голос звучав глухо. — Тобі стане легше. Ванна праворуч. Там є чисті рушники.

Я хотіла заперечити, хотіла сказати, що мені байдуже на правильність, але подивилася на свої руки. На них все ще червоніли сліди фарби, яка в’їлася в шкіру. Я виглядала жалюгідно і не хотіла торкатися його цим брудом. Тому мовчки пішла у ванну.

Ця кімнати виявилася більшою за мою рідну спальню. Мармур, хромовані крани, величезне дзеркало. Я скинула одяг, увімкнула гарячу воду і стала під душ, дозволяючи струменям бити по тілу, змиваючи втому, страх і приниження. Я терла шкіру мочалкою до червоного, намагаючись стерти невидимі сліди чужих поглядів і слів, що наче в’їлися в шкіру.

Коли я вийшла, загорнувшись у величезний махровий рушник, на пральній машині лежала біла чоловіча сорочка. Роман поклав її сюди, поки я милася. Від цієї думки мої щоки зашарілися. Він був так близько до мого оголеного тіла.

Я миттю одягла її. Тканина пахла ним — сандалом і дорогим тютюном. Звичайно що сорочка була мені завелика, рукави довелося підкочувати, а поділ сягав середини стегна, але в ній я почувалася більш захищеною, ніж у будь-якій броні.

Потім я направилася на пошуки Романа і знайшла його на кухні.

Він сидів за барною стійкою, перед ним стояла пляшка віскі і склянка, наповнена на третину. Та мій покровитель не пив, просто крутив склянку в руках, дивлячись, як бурштинова рідина вдаряється об стінки.

Почувши мої кроки, він підвів голову. Його погляд ковзнув по мені — від мокрого волосся до босих ніг. У очах знову спалахнув той самий вогонь, але він одразу ж загасив його зусиллям волі.

— Тобі личить, — тихо промовив Роман.

— Дякую.

Я відразу вмостилася на високий стілець поруч. Між нами знову зависла тиша, але тепер вона була іншою. Важкою, сповненою невисловлених слів.

— Романе, — почала я, збираючись із духом. — Те, що я сказала там… про покарання і злочин. Я не жартувала.

Ну ось і все. Навіть після хвилин наодинці я не змінила свого рішення, бо бажала цього.

Він гірко усміхнувся і зробив великий ковток віскі.

— Я знаю. Але ти не повинна так думати. Ти не винна, Еліно. Винен в тому що трапилося тільки я, бо втягнув тебе в це.