Розділ 12.3

Я забігла в квартиру, переступаючи через маму, яка щось бурмотіла про долари. Руки тремтіли, я кидала в рюкзак усе підряд: паспорт, зарядку, якісь футболки, білизну. Свій старенький ноутбук. Я не знала навіщо це роблю і куди поїду, але діяли виключно на емоціях.

Через три хвилини я вийшла. Я не прощалася, а просто пройшла повз жінку, яка рахувала купюри на підлозі, і зачинила за собою двері.

Роман все ще чекав мене. Він мовчки взяв мій рюкзак, однією рукою обійняв мене за плечі, затуляючи від світу, і повів до машини.

Ми мовчки сіли всередину. Він не завів двигун одразу. Натомість відкрив бардачок, дістав упаковку вологих серветок.

— Дай руки, — тихо попросив він.

Я простягнула йому свої долоні — червоні від фарби, подряпані, тремтячі.

Роман дістав серветку і почав обережно, палець за пальцем, витирати бруд. Він робив це з такою ніжністю, з якою, мабуть, торкаються кришталю. Я дивилася на його схилену голову, на зосереджене обличчя, і відчувала, як всередині мене щось ламається.

Остаточно. Безповоротно.

— Вибач мені, — прошепотів він, не підводячи очей. Він витирав червоні плями, ніби намагався стерти весь той біль, який завдав мені. — Я обіцяв захистити, а сам… недогледів.

— Це не твоя провина, — мій голос був ледь чутним.

Він підняв мої вже чисті долоні і притиснув їх до своїх губ. Гарячий поцілунок у здерті кісточки пальців.

Мене наче струмом вдарило. Я перестала дихати, завмерши, як налякане звірятко.

Його губи — гарячі, тверді — торкнулися моєї змученої, подряпаної шкіри, яка ще пекла від розчинника. Цей дотик був таким ніжним, таким благоговійним, що в мене запаморочилося в голові. Це було інтимніше, ніж якби він поцілував мене в губи.

Шок паралізував мене. Я дивилася на його схилену голову, відчуваючи, як цей поцілунок випікає тавро на моїх кісточках — набагато сильніше, ніж та фарба на дверях. У цей момент увесь бруд, яким мене поливали останні дні, ніби розчинився під тиском його губ.

Це тривало лише мить, але вона перевернула мій Всесвіт. Він відірвався від моїх рук, але не відпустив їх. Його очі горіли темним вогнем рішучості.

— Ти більше туди не повернешся.

Він завів машину, і ми поїхали. Я не озиралася.

Ми їхали мовчки. Я не питала куди. Мені було байдуже. Аби тільки подалі звідси.

Через двадцять хвилин ми заїхали на підземний паркінг новобудови в центрі міста. Ліфт підняв нас на останній поверх.

Роман відчинив двері, пропустив мене вперед.

Квартира була величезною, світлою і абсолютно порожньою. Тут пахло ремонтом і неживим простором. Ніяких особистих речей, ніяких фотографій. Тільки меблі в чохлах і ідеальна тиша.

— Це корпоративна квартира, — пояснив він, вмикаючи світло. — Я тут іноді ночую, коли пізно закінчую в офісі. Тут нікого немає. Ніхто не дізнається, якщо ти залишишся тут.

Я пройшла на середину вітальні, тримаючи рюкзак у руках. Рюкзак — це все, що в мене залишилося.

Сили покинули мене раптово. Ноги підкосилися, і я опустилася на підлогу, закриваючи обличчя руками. Ридання, які я стримувала весь ранок, прорвалися назовні. Я плакала голосно, навзрид, виливаючи весь сором, весь страх, усю ненависть до тих літер на дверях.

— Еліно…

Роман опустився поруч. Він не намагався мене заспокоїти словами. Він просто притягнув мене до себе, сів на підлогу, притулившись спиною до дивана, і посадив мене до себе на коліна.

Я вчепилася в його сорочку, бруднячи її своїми сльозами, і притиснулася до його грудей. Я чула, як б’ється його серце — рівно, сильно.

— Я тепер справді шльондра, — захлиналася я сльозами. — Для всіх. Для мами. Для всього міста. У мене нічого немає.

— Замовкни, — він різко взяв моє обличчя в долоні, змушуючи подивитися на нього. Його очі були темними і бездонними. — Не смій так говорити. Ти — найкраща дівчина, яку я зустрічав в цьому місті.  .

Він витирав мої сльози великими пальцями.

— Нехай увесь світ котиться під три чорти, Еліно. Їхня думка не варта твого мізинця. Ти така справжня. Чиста. І неймовірна сильна.

— Ти не розумієш… — шепотіла я, дивлячись у його темні очі. — Ти одружений, але… Мене вже все одно спалили на вогнищі. Як відьму. Натовп уже виніс вирок і виконав його. Але найболючіше те, що я постраждала нізащо. Я не зробила нічого поганого, Романе. Я заплатила найвищу ціну за злочин, якого не скоювала.

Я підняла на нього погляд, у якому відчай змішався з шаленою рішучістю.

— Тож якщо я все одно проклята… якщо я для них уже грішниця… то я хочу, щоб це було правдою. Краще б це сталося насправді. Я хочу знати, за що згоріла. Я хочу зробити це, Романе.

Ці слова стали останньою краплею. Вони розбили його витримку, знищили його контроль. Він питливо дивився на мене. Та я була права, нам нічого вже втрачати.

— Еліно… — простогнав він, і його голос зірвався.

Він більше не стримувався. Його руки стиснули мене так сильно, що стало важко дихати, але мені це було потрібно. Мені потрібно було відчути себе живою, потрібною. Коханою.