Розділ 12.2

Я скрикнула і спробувала вирватися, думаючи, що це знову хтось із сусідів.

— Пустіть!

— Еліно, досить.

Цей голос.

Я різко повернула голову. Наді мною стояв Роман.

Він був без піджака, у білій сорочці, верхні ґудзики якої були розстебнуті, ніби йому бракувало повітря. Його волосся було розпатлане вітром, а в очах… в очах вирував такий шторм, що мені стало страшно.

Він дивився не на мене. Він дивився на двері. На слово ШЛЬОНДРА, яке я так і не змогла стерти.

Його вилиці скам’яніли. На шиї здулися вени. Я бачила, як його груди здіймаються від важкого, стримуваного дихання.

— Романе… — прошепотіла я, і ганчірка випала з моїх ослаблих пальців.

Він перевів погляд на мене. Побачив мої червоні, заплакані очі. Побачив мої руки, вимазані червоною фарбою, ніби я когось убила.

— Твою ж матір, — видихнув він.

У цьому звуці було стільки болю і люті, що я мимоволі відсахнулася.

— Йди звідси! — раптом закричала я, штовхаючи його в груди брудними руками. Я залишала червоні сліди на його ідеальній білій сорочці, але мені було байдуже. — Йди геть! Ти бачиш, що ти наробив?! Це все через тебе! Вони ненавидять мене! Всі!

Він перехопив мої руки, не даючи себе бити, і притиснув їх до своїх грудей.

— Тиха, тихо… — він говорив це жорстко, але тримав мене міцно, не даючи впасти. — Я знаю. Я бачив фото.

— Ти бачив?! — я засміялася істеричним сміхом. — Ти бачив фото, а я бачу це! На своїх дверях! Моя мати… вона…

Я не могла говорити. Ридання перекрили горло.

Роман різко притягнув мене до себе, обіймаючи. Йому було плювати на фарбу, на брудний під’їзд, на все.

— Збирайся, — сказав він мені у волосся. Тон не передбачав заперечень.

— Що?

Він відсторонився і подивився мені в очі.

— Йди в квартиру. Бери документи, гроші, ноутбук і мінімум речей. Ти тут не залишишся.

— Мені нікуди йти! — вигукнула я. — Тут мій дім!

— Хіба це дім, Еліно! — гаркнув він так, що луна пішла під’їздом. — Твоя мати дозволила цьому статися? Вона зараз там, за дверима, поки ти тут здираєш руки до крові?

Я замовкла. Правду неможливо було заперечити.

— Дві хвилини, — сказав він тихіше, але так само твердо. — Або ти йдеш сама, або я виношу тебе силоміць.

У цей момент двері квартири відчинилися. На поріг вийшла мама.

Вона завмерла, побачивши Романа. Він стояв просто тут, у нашому тісному, смердючому коридорі — високий, статний, у білосніжній сорочці, яка здавалася сліпучою на тлі облуплених зелених стін. Він виглядав тут чужорідним тілом, наче прибулець з іншої планети, який випадково опинився на смітнику.

Її погляд миттєво змінився. Лють зникла, поступившись місцем жадібному оцінюванню.

— О, то це ви? — протягнула вона, поправляючи халат. — «Принц», про якого всі говорять? Ну нарешті. А то наробили справ, а відповідати хто буде?

Роман повільно повернув голову до неї. Я ніколи не бачила, щоб людина могла дивитися на когось з такою нищівною зневагою.

— Я відповідаю за свої вчинки, — крижаним тоном промовив він.

— Та що ви мені тут розказуєте! — мама вперла руки в боки, відчуваючи запах грошей. — Ви мою доньку зганьбили! Двері зіпсували! Знаєте, скільки це коштує? Моральна компенсація, чули про таке?

Я заплющила очі, бажаючи провалитися крізь землю.

Роман навіть не моргнув. Він дістав із кишені гаманець, витягнув пачку купюр — я навіть не бачила скільки, — і жбурнув їх їй під ноги.

— Це за двері. І за те, щоб ви забули про її існування.

Мама кинулася збирати гроші, повзаючи по підлозі.

Це було огидно.

Роман схопив мене за руку.

— Йди. Збирай речі. Зараз же.