Розділ 12.1

Ніч минула як у гарячці. Я не спала ні хвилини. Лежала в темряві, втупившись у стелю, а перед очима мерехтіли коментарі. Сотні коментарів.

Я видалила додаток, потім завантажила знову. Я не могла перестати це читати. Це було схоже на мазохізм — я добровільно пила отруту, ковток за ковтком.

«Знайшла собі гаманець, молодець дівка».

«А на вигляд така скромна. У тихому болоті чорти водяться».

«Цікаво, дружина в курсі, кого він катає по ресторанах?»

«Шльондра. Гнати таких з універу».

Кожне слово було як ляпас. Вони обговорювали мій одяг, моє волосся, моє минуле. Хтось навіть написав, де я працюю і де живу. Я відчувала себе голою, виставленою на площі для бичування.

Коли за вікном почало сіріти, я врешті-решт розридалася. Сил залишатися сильною майже не залишилося.

Поспати вийшло лише декілька годин. Я прокинулася виснажена, відчуваючи важкість у всьому тілі. Почала збиратися, хоча не знала, куди йти. В університет? Там мене розірвуть. На роботу? Марина, напевно, вже бачила фото.

Раптом у коридорі почувся грюкіт вхідних дверей — мама ходила в магазин або до сусідки. А за мить пролунав крик. Не переляканий, а пронизливий, істеричний вереск, від якого холоне кров.

— Еліно! Ану вийди сюди! Негайно!

Я здригнулася, натягнула светр і вийшла в коридор.

Мама стояла на порозі, розпахнувши двері навстіж. Вона тикала пальцем у зовнішній бік дверей, і її обличчя було перекошене від люті.

— Ти бачила?! Ти бачила, що наробили?!

Я підійшла ближче. При денному світлі червоний напис ШЛЬОНДРА виглядав ще яскравіше, ще огидніше. Фарба підсохла, ставши схожою на запечену кров.

— Це все твої вибрики! — заверещала вона, хапаючи мене за плече і боляче струшуючи. — Зганьбила! На весь дім зганьбила! Як я тепер людям в очі дивитимусь? Тітка Валя вже всім розказала!

— Мамо, мені боляче… — прошепотіла я, намагаючись вирватися.

— Тобі боляче?! А мені не боляче? — вона відштовхнула мене. — Я тебе ростила, годувала, а ти? Привела під двері якогось багатія, ноги розсунула, а матері — дулю з маком?

Я завмерла. В горлі став ком.

— Ти думаєш про гроші? — тихо запитала я, не вірячи своїм вухам. — На дверях написано таке… а ти думаєш про гроші?

— А про що мені думати? Про твою честь? — вона цинічно розсміялася, і цей сміх був страшнішим за будь-які прокльони. — Нема в тебе честі, раз таке пишуть. Але якщо вже знайшла собі спонсора, то нехай він хоч двері нові поставить! А то ганьба є, а зиску нема. Дешева з тебе шльондра вийшла!

Ці слова вдарили сильніше, ніж якби вона мене вдарила. Моя власна мати. Єдина рідна людина.

Я мовчки розвернулася, пішла у ванну, взяла пляшку з ацетоном і стару ганчірку.

— Куди пішла? Я з ким розмовляю?! — кричала вона мені вслід, але я вже не слухала.

Я вийшла в під’їзд, причинивши за собою двері, щоб не чути її голосу.

На сходовому майданчику було холодно. Протяг пробирав до кісток. Я відкрутила кришку, вилила їдку рідину на ганчірку і почала терти.

Червона фарба в’їлася в стару, потріскану поверхню намертво. Я терла з усієї сили, здираючи шкіру на пальцях, але напис лише розмазувався, перетворюючись на брудну криваву пляму.

— Що, не відмивається? — пролунав глузливий голос.

Я завмерла. Сходами спускався сусід з третього поверху, дядько Петро. Він зупинився, закурюючи цигарку просто в під’їзді, і випустив дим у мій бік.

— Совість ацетоном не відітреш, дівчинко, — хмикнув він. — Треба було думати, під кого лягати.

Сльози бризнули з очей. Я відвернулася, люто дряпаючи двері нігтями через ганчірку.

— Ідіть вже! — крикнула я, захлинаючись від ридань. — Дайте мені спокій!

Він лише зареготав і пішов далі.

А я продовжила терти. Мої руки були червоними від фарби і холоду. Запах ацетону паморочив голову. Я терла і терла, шепочучи якісь безглузді слова, проклинаючи той день, коли сіла в машину до Романа Савчука.

Раптом хтось схопив мене за зап’ястя. Різко, сильно, владно.