Розділ 11.5

— Дякую, — тихо відповіла я.

У цю мить, дивлячись у його втомлені сірі очі, я відчувала дивну, п’янку ейфорію. Це було схоже на політ. Я більше не була просто бідною студенткою, яку можна штовхнути. Я була тією, хто мав на свої стороні «принца» міста Романа Савчука. Тією, з ким він ділився мріями про океан.

Я вийшла з машини, не озираючись. Цього разу мені було байдуже на сусідів. Байдуже на весь світ. Усередині мене горіло маленьке сонце, яке зігрівало навіть під холодним осіннім вітром.

Я майже злетіла сходами на свій поверх, перескакуючи через сходинку. Я хотіла якнайшвидше опинитися у своїй кімнаті, впасти на ліжко і просто прокручувати в голові кожне його слово, кожен погляд, кожен дотик.

Я дістала ключ, усміхаючись своїм думкам, і підвела очі.

Сонце всередині мене згасло миттєво, ніби його залили крижаною водою.

На стіні біля моїх дверей, просто поверх облупленої зеленої фарби, кричав величезний, кострубатий напис. Він був зроблений червоним балончиком, і фарба місцями патьоками стікала донизу, нагадуючи струмені крові.

ШЛЬОНДРА.

Літери були кривими, поспішними, але такими величезними, що їх неможливо було не помітити. Вони в’їдалися в очі, випікали тавро ганьби прямо на сітківці.

Ключі випали з моїх рук, дзвінко вдарившись об бетонну підлогу.

Ейфорія зникла. Залишився лише липкий, тваринний жах.

Я стояла, не в силах поворухнутися, а це слово пульсувало в моїй голові в такт ударам серця. Шльондра. Шльондра. Шльондра.

Двері сусідньої квартири прочинилися, і звідти визирнула тітка Валя. Вона подивилася на напис, потім на мене. У її очах не було співчуття — лише зловтіха.

— Догралася, красуне? — кинула вона й грюкнула дверима.

Я, наче уві сні, підняла ключі. Тремтячими руками, з третьої спроби, потрапила у замкову щілину.

Заскочивши у квартиру, я зачинилася на всі замки, притулилася спиною до дверей і сповзла на підлогу, затуляючи рот долонею, щоб не закричати.

Мами не було чути — мабуть, спала після чергового запою. Слава богу. Якби вона це побачила…

Я сиділа в темному коридорі, обіймаючи себе руками, і намагалася дихати.

У кишені завібрував телефон.

Я здригнулася, наче від удару.

Можливо, це він? Можливо, Роман відчув, що щось не так?

Я дістала смартфон. Екран світився в темряві, ріжучи очі.

Це було сповіщення з телеграму. Неофіційний міський паблік «Плітки нашого містечка», на який були підписані всі студенти, всі мої знайомі, пів міста.

Повідомлення щойно опублікували, але під ним уже миготіли десятки реакцій — вогники, смайлики, що регочуть, розбиті серця.

Я натиснула на сповіщення, хоча пальці відмовлялися слухатись.

Фотографія завантажилася миттєво.

Якість була посередньою, зробленою нишком, але обличчя було видно чітко. Ми з Романом у «Панорамі». Його рука накриває мою. Ми дивимося одне одному в очі. Це виглядало так інтимно, так відверто, що не залишало жодних сумнівів у природі наших стосунків.

Але найгіршим було не фото. Найгіршим був підпис під ним.

«Принц міста займається благодійністю у свій спосіб. Бідна студентка знайшла найкоротший шлях до успіху. Цікаво, дружина в курсі?»

Телефон вислизнув з моїх рук на підлогу.

Я заплющила очі, відчуваючи, як навколо мене змикається темрява. Роман казав, що йому байдуже на репутацію. Але він не подумав про те, що моя репутація щойно була знищена одним кліком.

Завтра про це знатимуть усі.

І ніхто, абсолютно ніхто не повірить у те, що між нами насправді нічого не було.