Розділ 11.1

Наступні три дні злилися для мене в одну суцільну сіру пляму, просякнуту липким туманом тривоги.

Я намагалася переконати себе, що той вечір — просто дивний сон. Що не було ні піци, ні відвертих розмов, ні того моменту в машині, коли його губи майже торкнулися моїх. Я заборонила собі думати про Романа Савчука. Викреслила його ім’я зі своїх думок, як помилку в рівнянні.

Але реальність вперто не давала мені забути.

Вдома атмосфера стала нестерпною. Мама, накручена власними фантазіями і, певно, плітками сусідок, тепер дивилася на мене не просто як на доньку-невдаху, а як на дійну корову, яка приховує молоко.

— Ти знову з порожніми руками? — шипіла вона, коли я приходила додому, вивертаючи кишені. — А люди кажуть, тебе на «Лексусі» возять! Де гроші, Еліно? Чи ти йому за «дякую» даєш? Ну тоді ти ще дурніша, ніж я думала!

Я мовчала. Зачинялася у своїй кімнаті, вмикала музику в навушниках на повну, щоб не чути її п’яного буркотіння, і втуплювалася в підручники. Але літери танцювали перед очима, складаючись у його ім’я.

В університеті було не краще.

Спочатку це були просто погляди. Косі, оцінюючі, насмішкуваті. Хтось шепотівся за спиною, коли я проходила коридором. Хтось замовкав, щойно я заходила в аудиторію. Я списувала це на параною. Звідки їм знати? Тітка Валя — це локальне радіо нашого двору, вона не могла добити своїм сигналом до центру міста.

Але я помилялася. Плітки, як вірус, поширюються швидше за світло.

На третій день я вийшла з корпусу після останньої пари, ледве пересуваючи ноги від утоми. Голова розколювалася, хотілося просто впасти і не вставати. Я мріяла про каву, але в кишені лишилося тільки на проїзд.

Біля головного входу, як завжди, юрмилися студенти.

«Золота молодь» — ті, хто приїжджав на навчання на власних авто, хто носив бренди і дивився на таких, як я, крізь призму батьківських гаманців.

Я опустила голову, міцніше притискаючи до себе лямку рюкзака, і спробувала прослизнути повз них непоміченою. Стати тінню. Невидимкою.

— О, дивіться, хто йде! — пролунав дзвінкий, глузливий голос десь збоку. — Це ж наша Попелюшка!

Я здригнулася, але не зупинилася, прискорюючи крок. Тільки б не чіпали. Тільки б пройшли повз.

Але сьогодні фортуна була не на моєму боці.

Хтось із хлопців, високий блондин з факультету права, навмисно зробив крок у мій бік, перегороджуючи дорогу. Я спробувала оминути його, але він зробив крок вліво, потім вправо, граючись зі мною, як кіт з мишею.

— Куди поспішаєш, Еліно? — він криво посміхнувся. — Карета ще не приїхала? Чи сьогодні в нас вихідний від обслуговування еліти?

Навколо хтось захихотів.

— Дай мені пройти, — тихо сказала я, не підводячи очей.

— А то що? — він нахилився до мене, і я відчула запах дорогих цигарок. — Поскаржишся своєму «папіку»? До речі, скільки він платить? Може, ми скинемось групою, ти нам теж… допоможеш? З домашнім завданням.

Вибух реготу вдарив по вухах. Кров прилила до обличчя, печучи вогнем сорому і безсилої люті.

— Відвали, — гаркнула я, намагаючись прорватися крізь їхнє кільце.

Я штовхнула його плечем, але він, ніби чекаючи цього, різко смикнув мене за лямку рюкзака. Стара тканина не витримала ривка. Рюкзак злетів з плеча і гупнув на асфальт. Замок розійшовся, і мої речі — зошити, ручки, старенький футляр для окулярів — розсипалися під ноги натовпу.

— Ой, яка незграбність, — удавано здивувався блондин, наступаючи своїм фірмовим кросівком на мій конспект з макроекономіки. — Треба бути обережнішою, мала.