Розділ 10.4

— Еліно… — прошепотів він, і моє ім’я на його губах прозвучало як молитва.

На якусь мить час завмер. Я бачила, як розширилися його зіниці, відчувала жар його тіла, що перетікав до мене навіть без дотику. Здавалося, ще секунда — і він порушить усі кордони, які сам же й вибудував.

Але в останню мить він зупинився. Знайшов у собі сили, яких у мене вже не було.

Клац.

Цей сухий звук розблокованих дверей пролунав як постріл, розбиваючи крихку магію моменту.

Роман різко відсторонився, повертаючись у свій простір, наче нічого не трапилося.

— Іди, — хрипко сказав він, дивлячись не на мене, а прямо перед собою, у темряву вулиці. Його пальці так сильно стискали шкіряне кермо, що побіліли кісточки. — Іди, поки я не зробив дурницю.

Я ледве стримала розчарований стогін. Моє тіло нило від незадоволеного бажання і кожна клітинка кричала про несправедливість цього моменту.

— Добраніч, Романе, — прошепотіла я і вийшла в ніч.

Прохолодне повітря вдарило в обличчя, повертаючи мене в жахливу реальність.

Тільки-но мої кросівки торкнулися розбитого асфальту, я відчула на собі погляди. Важкі, липкі, засуджуючі.

Тітка Валя дивилася на мене так, ніби я вийшла з машини голою. В її очах читалося все: і заздрість, і зневага, і вже готова плітка, яка завтра облетить увесь двір.

«Повія», — читалося в її примружених очах. — «Приїхала на машині коханця».

Я випростала спину, підняла підборіддя і пройшла повз сусідок, не вітаючись. Нехай думають, що хочуть. Їм ніколи не зрозуміти того, що я відчувала сьогодні.

Тільки коли я відчинила двері в під’їзд, то почула як машина Романа плавно рушила, засліпивши на мить мою спину фарами, а потім розвернулася і зникла за поворотом, забираючи із собою запах сандалу і безпеки.

Карета перетворилася на гарбуз. Магія зникла. Я залишилася одна — у старому одязі, з рюкзаком за плечима, під прицілом злих очей.

В під’їзд як завжди пахло сирістю і котами. Я піднялася сходами на свій поверх, дістала ключ. За дверима квартири мене зустрів звичний морок. Телевізор працював на повну гучність, на кухні гриміла посудом мама.

Запах перегару вдарив у ніс — такий густий і їдкий, що мене майже знудило. Я все життя жила в цьому смороді, та звикнути до нього було неможливо. Особливо після аромату дорогої шкіри й парфумів, яким я дихала ще п’ять хвилин тому.

— Нагулялась? — долинав з кухні її голос, хрипкий, прокурений і злий.

Я спробувала прослизнути непоміченою, але її силует заступив світло з кухні.

— Принцеса повернулася? — вона хиталася, спираючись на одвірок. — Я бачила у вікно, що ти вийшла з крутої тачки! Нарешті спонсора собі знайшла? А я давно казала, що треба, годі з себе святу корчити. Так ти матері хоч копійку принесла, чи все на шмотки спустила?

Я стиснула кулаки так, що нігті вп’ялися в долоні, і мовчки, не дивлячись на неї, пройшла коридором.

— Гей, я з ким розмовляю! Ти що, оглухла?!

Швидко зачинивши за собою двері своєї кімнати, я притиснулася до них спиною і повільно сповзла на підлогу. Замок клацнув, відрізаючи мене від її криків.

Контраст між світом Романа і моїм був таким болючим, що хотілося вити. Там — чистота, піца, легка музика і його теплі руки. Тут — липкий бруд, п’яні крики, вічна нестача грошей і повна, безпросвітна безнадія.

Я обійняла коліна руками, ховаючи обличчя. У пам’яті знову і знову спливав той момент у машині. Як різко він загальмував, рятуючи нас. Як його рука лягла мені на груди, захищаючи. Як він тягнувся до дверей, і його дихання обпікало мені щоку. Заплющила очі й дозволила собі зізнатися в тому, що намагалася приховати навіть від самої себе.

Я не просто хотіла, щоб він мене поцілував. Я наче потребувала цього. Мене тягнуло до нього з такою силою, що це лякало. Але цей казковий чоловік, цей ідеальний «принц», належав іншій. У нього був штамп у паспорті, репутація і ціле життя, в якому мені не було місця.

«Іди, поки я не зробив дурницю», — сказав він.

Ці слова луною відбивалися в голові. Невже він теж цього хотів? Невже він мусив докладати зусиль, щоб стримати себе? Чи це все — лише моя безглузда, хвора уява, яка домальовує почуття там, де була лише ввічливість?

Пізно, Романе. Занадто пізно попереджати мене про дурниці.

Бо, здається, найбільшу дурницю я вже зробила. Я відкрила для нього своє серце. І тепер, сидячи на холодній підлозі під звуки п’яних криків матері, я боялася одного: що нічим хорошим це не скінчиться.

___________________________________
 
Запрошую вас приєднатися до веселої і теплої історії, бо там якраз пікантний момент в одній кімнаті з одним ліжном і Віра в одній білизні)
Ніякого розлучення не буде

Я ніколи не думала, що колись сидітиму в машині, у темних окулярах, і стежитиму за чоловіком.
Зазвичай так роблять ревниві дружини, які підозрюють своїх благовірних у зраді.
А я… я просто хочу спіймати свого чоловіка, щоб нарешті РОЗЛУЧИТИСЯ з ним.
І сьогодні я, мов справжній сталкер, сиджу в машині навпроти офісу і чекаю на нього.
На пасажирському сидінні лежать документи про розлучення з пунктом: «спільне майно відсутнє».
Вони пахнуть свіжою фарбою принтера і довгоочікуваною свободою.
Свободою, яку я збираюся здобути — навіть якщо він буде проти.