Розділ 10.3

Адреналін змішався з чимось іншим. З гострим, пекучим відчуттям його дотику. Його рука була гарячою. Вона лежала так владно і водночас дбайливо, що мене накрило хвилею жару.

Він перевів погляд униз, туди, де його пальці торкалися моєї футболки, і, здається, тільки зараз усвідомив, де саме лежить його рука.

Його очі потемніли. Він відчув, як шалено б’ється моє серце під його долонею.

Секунда. Дві. Три.

Він не забирав руку.

Він дивився мені в очі, і в цьому погляді було стільки голоду, що в мене перехопило подих. Зовсім не схоже на захист, а більше на володіння. На мить мені здалося, що він зараз стисне пальці, притягне мене до себе…

— Пробач, — він різко видихнув і прибрав руку, ніби обпікся. Його щелепи стиснулися. — Якийсь ідіот. Ледве не влетіли.

— Ти… ти врятував нас, — мій голос тремтів. — Дякую.

— Це рефлекс, — сухо кинув він. Але я бачила, як його пальці нервово стиснули кермо. — Все нормально. Ми майже приїхали.

Решту дороги ми мовчали. Але це була вже інша тиша. В ній пульсувало те, що сталося. Його дотик все ще горів на моїй шкірі, тавром випалюючи пам’ять про цей момент. Він швидко зреагував, щоб захистити. Невже я була йому важлива чи це сталося інстинктивно?

Ми заїхали в мій район. Контраст був разючим, як ляпас.

Після ідеально освітленої набережної й чистих вулиць центру, Провулок Тополиний виглядав як декорація до фільму про депресію. Розбитий асфальт, тьмяні ліхтарі (половина з яких не працювала), облуплені фасади старих будівель.

Машина Романа виглядала тут чужорідним тілом. Космічним кораблем, що приземлився серед руїн.

Він зупинився прямо біля мого під’їзду.

Я глянула у вікно й подумки застогнала. На лавці біля входу, як вічні вартові, сиділи мої сусідки. Тітка Валя з другого поверху зі своєю таксою і ще двоє жінок з сусіднього під’їзду. Вони, мов шуліки, одразу вп’ялися поглядами в чорну блискучу машину.

— Приїхали, — тихо сказав Роман, глушачи двигун.

Він повернувся до мене. У напівтемряві салону його обличчя здавалося скульптурним, ідеальним.

— Дякую, що підвіз, — сказала я, намагаючись не дивитися на тітку Валю, яка вже витягнула шию так, що та, здавалося, зараз трісне. — Ти не мусив.

— Я хотів, — просто відповів він.

Я потягнулася до ручки дверей, але мої руки тремтіли після того інциденту з гальмуванням. Замок не піддавався.

— Зачекай, заблоковано, — сказав Роман.

Він знову нахилився до мене. Цього разу не для ременя. Він потягнувся через мене, щоб відкрити двері зсередини, оскільки я, вочевидь, від нервів забула, як це робиться.

Його обличчя знову опинилося в сантиметрах від мого.

З боку вулиці це, напевно, виглядало неоднозначно. Дві фігури в темному салоні зливаються в одне ціле. Його плечі закривали мене від світу, його голова схилилася до моєї.

Для тітки Валі це може виглядати як поцілунок. Пристрасний, довгий поцілунок на прощання.

Але насправді…

Насправді Роман завмер, не дотягнувшись до ручки. Він дивився на мої губи. Я відчувала його запах, його тепло, його енергетику. Моє тіло кричало: «Цілуй! Ну ж бо! Зроби це!».

Я хотіла цього. Боже, як я цього хотіла. Я забула про те, що він одружений. Забула про маму, про сусідів, про бідність. Я хотіла відчути його губи на своїх.

Він ледь помітно нахилився ближче. Його погляд став туманним.