Розділ 10.1

Коли я нарешті вилила брудну воду й поставила швабру на місце, у будинку панувала тиша. Але це була вже не та мертва, холодна тиша, що зустріла мене кілька годин тому. Тепер вона здавалася… наповненою теплом. Наче стіни ввібрали запах піци, наші голоси й те напруження, що іскрило між нами весь вечір.

Я вийшла в хол, переодягнена у свої старі легінси й розтягнуту футболку. Рюкзак згорбився на пуфі, ніби теж втомився й хотів додому.

Роман чекав біля дверей. Він уже встиг накинути піджак, але ґудзики сорочки так і лишилися розстібнутими.

— Закінчила? — запитав він, відриваючись від телефону.

— Так. Все блищить, як і обіцяла, — я підхопила рюкзак. — Дякую за вечерю. Це було… неочікувано приємно.

Я потягнулася до ручки дверей, але його долоня лягла поверх моєї, зупиняючи рух.

— Куди зібралася?

— Додому, — я здивовано кліпнула. — Автобуси ще ходять, я встигаю на останній.

— Які автобуси, Еліно? — він хмикнув, забираючи ключі з тумбочки. — На годиннику початок десятої. Я відвезу тебе.

— Не треба, — я автоматично включила режим «я сама». — Це зайве. Я не хочу тебе напружувати, ти й так сьогодні…

— …нагодував тебе піцою? — підказав він з усмішкою. — Жахливий вчинок. А тепер хочу завершити цей вечір як джентльмен, а не як рабовласник, який виганяє Попелюшку в ніч на гарбузі.

— У мене немає гарбуза, — буркнула я, відчуваючи, як щоки знову починають теплішати. — І я не Попелюшка.

— Точно, ти — Еліна, тепер вже моя добра знайома, — він відчинив двері й жестом запросив мене на вихід. — І я все ще пам’ятаю твою адресу. Провулок Тополиний, будинок п’ять. Тож не сперечайся. Зекономиш час і нерви. І мої, і свої.

Я зітхнула, розуміючи, що сперечатися з ним — це як намагатися зупинити морський прибій долонями. До того ж, перспектива трястися в холодній маршрутці, де воняє бензином і людьми, програвала м’якому шкіряному салону його шикарного авто.

— Гаразд, — здалася я. — Але тільки тому, що я справді втомилася.

— От і домовилися.

Ми вийшли в прохолоду вечора. Повітря пахло морем і хвоєю, десь далеко шуміли хвилі, розбиваючись об скелі. Його машина — чорний, хижий звір, що виблискував у світлі ліхтарів, — стояла просто біля входу.

Роман відкрив переді мною пасажирські двері. Не пікнув брелоком, не кивнув, а саме відкрив, чекаючи, поки я сяду. Цей простий жест змусив мене відчути себе якось… по-особливому. Не як пасажирку таксі, а як когось важливого.

Я сіла, потопаючи в зручному кріслі. Салон зустрів мене знайомим запахом — дорога шкіра, кава й той самий сандал, яким пахнув Роман. Це був запах безпеки й розкоші, від якого паморочилося в голові.

Роман обійшов машину, сів за кермо й завів двигун. Мотор заурчав низько й потужно, ніби великий кіт.

— Пристебнися, — нагадав він, виїжджаючи з двору.

Я потягнулася за ременем, але замок, як на зло, заклинило. Я смикнула раз, другий. Механізм уперто не піддавався.

— Та що ж таке… — пробурмотіла я, відчуваючи, як наростає ніяковість. Ну чому я завжди виглядаю незграбною поруч із ним?

— Дай допоможу, — спокійно сказав Роман.

Перш ніж я встигла заперечити, він нахилився до мене.

Світ навколо звузився до розмірів салону. Він був близько. Занадто близько. Його плече торкалося мого, а обличчя опинилося в небезпечній близькості від моєї шиї. Я відчула тепло його дихання на своїй щоці й мимоволі завмерла, боячись навіть дихнути.