Розділ 9.6

— Ти дивний, Романе Савчук, — прошепотіла я.

— Чому?

— Бо ти змушуєш мене забути, що я маю тебе боятися.

— А ти маєш?

— Маю. Ти — небезпечний.

Він уважно дивився на мої губи, потім повільно перевів погляд в очі.

— Можливо, ти маєш рацію, — промовив він майже пошепки. — Але зараз, у цій кімнаті, немає нічого небезпечного. Тільки ми і піца. Розкажи мені ще щось. Про що ти мрієш? Крім того, щоб виплатити борги.

Його інтерес був таким щирим, що я здалася остаточно.

— Я хочу побачити океан, — зізналася я, озвучуючи свою найпотаємнішу, дитячу мрію. — Справжній, величезний. Не наше море, а океан. Щоб стояти на березі й розуміти, що попереду — безкінечність.

Роман усміхнувся — м’яко, без тіні іронії.

— Гарна мрія. Вільна.

Він потягнувся до коробки з піцою, але не взяв шматок, а просто закрив кришку, ніби ставлячи крапку в нашій трапезі.

— Знаєш, Еліно, я думаю, ти побачиш свій океан. У таких, як ти, мрії завжди збуваються. Бо ви вмієте за них боротися.

Він підвівся, високий і статний, і простягнув мені руку, щоб допомогти встати з низького дивана.

— Дякую за компанію. Мені справді стало легше.

Я подивилася на його широку долоню. Взяти її означало знову відчути той струм. Але не взяти було б неввічливо.

Я вклала свої пальці в його долоню. Він стиснув їх — міцно, тепло, надійно — і легко потягнув мене на себе. Я підвелася, опинившись надто близько до нього. Знову.

На мить мені здалося, що він зараз нахилиться. Що він теж думає про це. Про те, щоб перетнути межу.

Але Роман лише глибоко вдихнув, затримав подих на секунду і… відпустив мою руку, але не відійшов. Тепло його долоні все ще відчувалося на моїй шкірі, наче фантомний опік.

— Знаєш, — тихо промовив він, дивлячись мені просто в очі. — Було б добре мати такого друга, як ти, Еліно. Справжнього. З яким можна просто… бути собою.

Слово «друг» вкололо десь під ребрами гострою голкою. Це прозвучало як вирок. Але водночас це було єдине правильне слово. Він одружений. Між нами нічого іншого бути не може. Тільки ця безпечна, стерильна зона під назвою «дружба».

Я зробила крок назад, збільшуючи дистанцію, яка раптом стала життєво необхідною.

— Це неможливо, Романе, — сказала я, відчуваючи гіркоту на язиці. — Я б, може, й хотіла. Але ми надто різні, щоб дружити.

Він насупився, і в його погляді майнуло нерозуміння.

— Чому? Ти знову про гроші? Про статуси? Я ж казав, мені байдуже.

— Тобі — так, — я сумно усміхнулася, беручи до рук свою синю уніформу. — Але світ працює інакше.

— Поясни, — вимогливо попросив він. — Чому ми не можемо бути друзями?

Замість відповіді я мовчки кивнула на відро й швабру, що стояли в кутку, а потім перевела погляд на двері його кабінету.

— Бо мене чекає робота, Романе.

Це був удар нижче пояса, але це була правда. Я вказала на прірву між нами, яку не могла заповнити навіть найсмачніша піца. Я — прислуга. Він — господар. Друзі так не живуть.

Роман завмер. Він зрозумів. Мій натяк був прозорішим за скло. Він подивився на мене довгим, важким поглядом, у якому згасли теплі вогники, поступившись місцем холодній реальності.

Він повільно схрестив руки на грудях, закриваючись від мене, як від чужої.

— Добре, — його голос пролунав рівно, без емоцій. — Нехай буде так.

Він розвернувся і, не озираючись, пішов до свого кабінету. Двері за ним зачинилися з тихим, але остаточним клацанням, залишаючи мене наодинці з моїм відром, ганчіркою і розбитим серцем, яке я навіть не мала права мати.

Я глибоко вдихнула, натягуючи гумові рукавички.