Розділ 9.5

Роман повільно прибрав руку, і я побачила, як він стиснув пальці в кулак, ніби намагаючись утримати те саме відчуття.

— Нічого страшного, — його голос пролунав хрипко, трохи нижче, ніж зазвичай. — Це просто випадковість, Еліно.

Я кивнула, втупившись у свою тарілку, ніби там були написані відповіді на всі питання всесвіту. Серце досі шалено калатало, і я боялася підвести очі.

— Так. Випадковість.

Я хотіла встати, втекти, пославшись на роботу, але Роман раптом заговорив знову, і його тон змінився — став м’якшим, більш вкрадливим.

— Ти завжди так реагуєш, коли хтось підходить надто близько?

Я завмерла. Це питання було наче постріл у темряві — несподіване і влучне.

— Як «так»? — перепитала я, все ж наважившись глянути на нього.

Він відкинувся на спинку крісла, ліниво крутячи в руці склянку з водою, але його погляд залишався чіпким.

— Наче тебе обпекли. Або наче ти чекаєш удару.

Я нервово стиснула край футболки.

— Я просто не звикла… — почала я і затнулася. До чого я не звикла? До чоловічої уваги? До того, що багаті красені годують мене піцою?

— Не звикла до чого? — м’яко підштовхнув він.

— До того, що хтось на зразок тебе поводиться зі мною… отак, — я обвела рукою простір між нами, коробки з піцою, напівтемряву вітальні. — Зазвичай люди твого кола не помічають таких, як я. Ми для вас — фон. Декорації.

Роман насупився, і в його очах промайнула тінь роздратування.

— «Люди мого кола», — повторив він із гіркою іронією. — Ти говориш про це так, ніби ми інопланетяни. Чи монстри.

— А хіба ні? — вирвалося в мене раніше, ніж я встигла подумати. — Твоя дружина, наприклад…

Я прикусила язика, згадавши, що говорити про клієнтів (тим паче про їхніх дружин) — це табу. Але Роман не розізлився. Навпаки, він криво посміхнувся.

— Анна — це окремий випадок. Але скажи чесно, Еліно, ти всіх міряєш однією міркою? Чи тільки мені так пощастило потрапити до «чорного списку» мажорів?

— Ти не в чорному списку, — тихо заперечила я. — Якби ти там був, я б не їла твою піцу.

Він розсміявся — тихо, грудно, і цей звук знову змусив мої мурашки прокинутися.

— Ну, це вже прогрес. Значить, я десь у «сірій зоні»? Між ворогом народу і випадковим знайомим?

— Десь так, — я мимоволі усміхнулася у відповідь. З ним було неможливо довго тримати оборону.

Роман нахилився вперед, спершись ліктями на коліна. Тепер його обличчя було на одному рівні з моїм, і я могла розгледіти втому в куточках його очей.

— Тоді розкажи мені про себе, Еліно з «сірої зони». Ти навчаєшся на економіста, працюєш в агентстві, продаєш пряники, утримуєш сім’ю… Коли ти живеш?

Це просте питання вдарило боляче. Коли я живу? Я й сама не пам’ятала.

— Я житиму потім, — відповіла я чесно, дивлячись на свої руки. — Коли отримаю диплом. Коли знайду нормальну роботу. Коли виплачу борги. Зараз у мене режим виживання.

— Відкладене життя, — задумливо промовив він. — Знайома історія.

Я здивовано глянула на нього.

— Тобі? Серйозно? У тебе ж є все.

— У мене є все, крім того, що мені справді потрібно, — його голос став глухим. — Я теж думав: ось модернізую завод, одружуся, побудую дім… і тоді заживу. А виявилося, що дім порожній, шлюб… хм, він просто є, а завод забирає весь час. І ти просто біжиш, біжиш, як білка в колесі, тільки колесо позолочене.

Він замовк, і мені раптом захотілося простягнути руку і торкнутися його плеча. Втішити. Я побачила в ньому не «принца», а звичайну людину, яка, як і я, почувається самотньою у власному житті.

— То ми з тобою схожі? — тихо запитала я. — Дві білки в різних колесах?

Він підвів на мене очі, і в них спалахнуло тепло.

— Виходить, що так. Тільки твоє колесо важче, Елю. Я це розумію. І поважаю тебе за те, що ти не здаєшся.

Він вимовив «Елю» — скорочено, по-домашньому, і це прозвучало так інтимно, що повітря між нами знову заіскрило.