Розділ 9.4

— Ти справді не на дієті? — раптом знову запитав він. Його голос звучав дивно серйозно.

Я зробила ковток води, здивовано кліпнувши.

— Романе, подивися на мене, — я розвела руками. — Я студентка, яка працює на двох роботах і утримує… сім’ю. Моя дієта називається «що встигла, те й з’їла». А чому тебе це так хвилює?

Він гірко всміхнувся, дивлячись на дно своєї склянки.

— Тому що в цьому домі слово «їжа» під забороною. Анна… вона одержима зовнішністю. Вечеря у нас — це зазвичай два листки салату і довга лекція про калорії. Або про те, як їжа старить шкіру. Я вже й забув, коли востаннє бачив жінку, яка просто їсть і отримує від цього задоволення, а не вираховує грами.

Я мовчала, не знаючи, що відповісти. Він відкривався переді мною, оголюючи проблеми свого «ідеального» шлюбу, і це було неправильно. Я не мала цього знати. Але водночас мене це тішило. Його ідеальна дружина, та сама принцеса міста, виявилася для нього тягарем.

— Це сумно, — тихо сказала я.

— Це виснажує, — виправив він. — Жити з манекеном, який боїться зайвого ковтка води. Тому… дякую, що погодилася. Для мене це зараз важливо. Просто нормальна вечеря.

Дзвінок у двері змусив нас обох здригнутися.

Коли Роман повернувся з двома величезними коробками, кімната миттєво наповнилася запахом розплавленого сиру, тіста і спецій. Цей запах був таким густим і смачним, що мій шлунок видав гучне, вимогливе бурчання.

Я почервоніла, а Роман розсміявся — щиро, голосно, відкидаючи голову назад.

— Оце я розумію — чесна реакція! — він поставив коробки на столик і відкрив їх. — Налітай.

Я не змушувала себе просити двічі. Взяла гарячий трикутник «Чотири сири», від якого тягнулися апетитні нитки, і відкусила. Боже, це було блаженство. Справжнє, гаряче, калорійне блаженство після довгого дня на ногах і нервів. Я прикрила очі, насолоджуючись смаком.

— Смачно? — тихо запитав Роман.

Я розплющила очі й кивнула, швиденько проковтнувши шматок.

— Дуже. А ти? Ти ж казав, що теж голодний.

— Так, звісно, — він теж узяв шматок, але їв повільно, ніби між ділом, більше спостерігаючи за мною, ніж за їжею. У його погляді не було нічого хижого, лише якась дивна, спокійна цікавість, від якої мені ставало водночас і затишно, і тривожно.

Ми мовчали. Це була не та важка мовчанка, коли не знаєш, куди подіти очі, а навпаки — якась спільна пауза, перепочинок від зовнішнього світу.

Коли я доїла перший шматок, рука сама потягнулася за добавкою — піца була надто смачною, а я надто голодною, щоб дотримуватися етикету.

— Скуштуй із м’ясом, вона краща, — порадив Роман, і його рука теж пірнула до тієї самої коробки.

Це сталося за частку секунди.

Ми одночасно потягнулися до одного й того самого шматка. Наші пальці зустрілися.

Це був легкий, випадковий дотик. Шкіра до шкіри. Але замість того, щоб просто відсмикнути руку чи посміятися з незграбності, мене наче вдарило струмом.

Я відчула тепло його пальців — сухе, тверде, чоловіче тепло — і цей імпульс миттєво пробіг по руці, вдаряючи кудись у сонячне сплетіння.

Ми обидва завмерли.

Я підвела очі й зустрілася з його поглядом. Роман не відсторонився. Його пальці все ще ледь торкалися моїх, а очі потемніли, ставши кольору штормового моря. У цьому погляді промайнуло щось більше, ніж просто дружня вечеря. Там було питання. І тяжіння.

Час навколо нас загус. Здавалося, у кімнаті не залишилося повітря.

«Він одружений», — пролунав у голові панічний сигнал тривоги. — «Ти тут прибираєш. Це неправильно. Тобі не можна цього відчувати».

Але найстрашніше було те, що я хотіла, щоб цей дотик тривав довше.

Усвідомлення власної слабкості обпекло мене сильніше за гарячу піцу. Я різко, наче від вогню, відсмикнула руку, ледь не перекинувши склянку з водою.

— Вибач… — пробурмотіла я, відчуваючи, як щоки заливає густий рум’янець. Серце калатало десь у горлі, заглушаючи всі звуки. — Я… я не хотіла.