Розділ 9.3

— Я маю відпрацювати замовлення, — вперто наполягала я. — Я не можу взяти гроші в агентства за роботу, яку не зробила. Це питання моєї совісті. Марина розраховує на мене, і я не хочу її підводити. Тож я поїм, послухаю тебе, а потім вимию підлогу і витру пил. Або так, або я йду просто зараз.

Він дивився на мене кілька секунд, ніби намагаючись знайти в моїх очах бодай краплю удавання. Але не знайшов.

Роман важко зітхнув, похитав головою й провів долонею по обличчю, ніби стираючи втому.

— Ну яка ж ти вперта, — у його голосі звучав докір, але в очах я бачила теплі іскри поваги. — Ну хоч так. З тобою сперечатися — собі дорожче.

Він підійшов, забрав гроші й недбало сунув їх назад у гаманець.

— Гаразд, домовилися. Піца — це твій гонорар за те, що терпітимеш моє товариство. А прибирання… — він махнув рукою, здаючись. — Якщо тобі так принципово махати ганчіркою, то будь ласка. Але я все одно залишу в агентстві найкращий відгук. Напишу, що ти врятувала мій дім від катастрофи й перевершила всі очікування. Хай тільки спробують не виписати тобі премію.

Я не стримала полегшеної усмішки.

— Домовилися.

— Тоді я дзвоню в доставку, — Роман дістав телефон, і напруга, що висіла в повітрі, остаточно розвіялася. — А ти поки можеш… ну не знаю, переодягнися.

— Навіщо? — здивувалася я.

— Потім перевдягнешся знову. Просто ця форма нагадує мені, що ти тут на роботі, а не в гостях, — буркнув він, набираючи номер. — І взагалі ця синя футболка тобі не личить.

— Вона й не має личити, це уніформа, — заперечила я, але вже прямувала в бік гостьового санвузла.

— І я замовлю найбільшу «Чотири сири» і м’ясну, бо ти виглядаєш так, ніби тебе вітром хитає, — кинув він мені вслід. — Ти ж не сидиш на дієті?

— Точно ні! — засміялася я.

— От і чудово.

Я зачинила двері ванної й подивилася на себе в дзеркало. Щоки все ще палали, але в очах замість паніки з’явився дивний блиск. Швидко стягнувши синє поло, я дістала з рюкзака свою стару розтягнуту футболку й легінси. Вони виглядали жалюгідно на тлі цього розкішного мармуру, але коли я вдягла їх, то відчула полегшення. Бо тепер я наче не прислуга, а подруга, яка прийшла у гості. Залишилося тільки не думати про те, що господар будинку одружений мільйонер.

Я вийшла з ванної, трохи поправляючи волосся, яке вибилося з хвоста. У вітальні змінилося світло — Роман увімкнув торшер, створивши м’яку, камерну напівтемряву, яка приховувала масштаби цієї величезної, холодної кімнати.

Сам він теж змінився. Піджак недбало висів на спинці стільця, а рукави сорочки були підкочені до ліктів, оголюючи сильні передпліччя. Він стояв біля панорамного вікна, але, почувши мої кроки, обернувся.

Його погляд ковзнув по мені — від старих кросівок до обличчя. Я мимоволі напружилася, чекаючи критики або хоча б іронічної усмішки. Все-таки я виглядала так, ніби зібралася виносити сміття, а не вечеряти з власником заводів.

— Значно краще, — просто сказав він. Без тіні насмішки. 

— Ти знущаєшся? — я нервово смикнула край футболки. — Це лахміття.

— Це просто ти, — заперечив він, відходячи від вікна. — Сідай. Кур’єр буде за двадцять хвилин, а поки що… води? Соку? Вибач, алкоголь не пропоную, тобі ж ще, за твоїми словами, «махати ганчіркою».

— Води, будь ласка, — я сіла на край величезного шкіряного дивана, почуваючись маленькою дівчинкою в країні велетнів.

Роман поставив переді мною склянку з водою і сів у крісло навпроти. Між нами був лише низький журнальний столик. Та сама зона, де лежав журнал з його обличчям. Тепер журнал зник — він прибрав його.