Розділ 9.1

Його погляд сфокусувався на мені не відразу. Секунду він дивився крізь мене, наче я була частиною інтер’єру — черговою вазою чи торшером, який тут поставили за його відсутності.

Але потім його очі звузилися. Рука, що тримала телефон, повільно опустилася.

— Еліна?

Його голос пролунав у тиші передпокою як постріл. У ньому не було зверхності чи гніву, лише чисте, непідробне здивування.

Я хотіла провалитися крізь цю ідеальну мармурову підлогу. Хотіла перетворитися на пил, який я мала тут витирати, і зникнути в пилососі. Будь-яка інша людина на його місці — це було б просто незручно. Але він… Той, хто бачив мене гордою студенткою, хто купував у мене пряники й жартував на рівних…

Тепер він бачив мене справжню. Як свою обслугу.

— Добрий вечір, — мій голос зрадницьки дрижав, тому я відкашлялася й спробувала надати йому офіційного тону. — Я від агентства. Марина сказала, що… що нікого не буде.

Я стисла брудну ганчірку в руці так, що побіліли кісточки. Це був мій єдиний якір у цій реальності.

Роман зробив крок уперед, і світло з вітальні впало на його обличчя. Він виглядав втомленим. Краватка була трохи ослаблена, верхній ґудзик сорочки розстібнутий. Це додавало йому якоїсь домашньої, забороненої для мене інтимності.

— Від агентства? — перепитав він, ніби не розуміючи сенсу слів. Його погляд ковзнув по моїй безглуздій синій футболці з логотипом «Чистий дім», по гумових рукавичках, що стирчали з кишені фартуха, і знову повернувся до мого обличчя, яке палало вогнем.

— Так, — я зробила крок назад, до рятівних дверей. — Вибач. Я не знала, що це твій дім. Я зараз піду. Сюди надішлють іншу дівчину.

— Стій, — він сказав це тихо, але в тоні прозвучала та сама владна нотка, яку я чула на ярмарку.

Я завмерла, вже поклавши руку на клямку.

— Тобі не треба йти, — Роман провів долонею по волоссю, струшуючи втому. — Я просто… не очікував тебе тут побачити.

— Я теж, — вирвалося в мене з гіркотою. — Повір, це останнє місце, де я хотіла б опинитися.

Він уважно подивився на мене. У його сірих очах з’явилося щось дивне — суміш жалю і цікавості.

— Чому? — спитав він. — Робота як робота.

— Тому що… — я затнулася.

Як пояснити йому? Що я не хотіла руйнувати той образ, який, можливо, склався в нього? Що мені боляче від того, що він — господар життя, а я прийшла прибирати за ним бруд?

Я кинула погляд на журнальний столик, де все ще лежав журнал з його фотографією. Роман перехопив мій погляд. Він зрозумів.

Його губи ледь помітно здригнулися в сумній усмішці.

— Еліно, — він вимовив моє ім’я м’яко, і від цього звуку в мене по спині пробігли мурашки. — Ти ж пам’ятаєш, що я казав у машині? Мені байдуже на статуси.

— Тобі — може й так, — різко відповіла я, захищаючись своєю колючістю як щитом. — А мені — ні. Я не хочу, щоб ти думав, ніби я…

— Ніби ти що? — він зробив ще один крок, скорочуючи відстань між нами. Тепер я відчувала той самий запах — дорогий парфум, морський вітер і тютюн. — Ніби ти заробляєш на життя чесною працею? Думаєш, це щось змінить для мене?

— Думаю, що тобі не личить спілкуватися з прибиральницею, — випалила я, цитуючи слова його дружини, які почула на ярмарку. — Це ж «виглядає жахливо», хіба ні?

Роман насупився. Здається, він теж згадав ту сцену. Тінь пробігла його обличчям, роблячи його риси жорсткішими.

— Не говори дурниць, — відрізав він. — І не приписуй мені чужих слів.