Розділ 8

Вібрація телефону в кишені джинсів змусила мене здригнутися. Я сиділа на лавці в університетському сквері, силоміць жуючи прісний бутерброд, який приготувала зранку. Апетиту не було, зате шлунок зводило від голоду.

На екрані висвітлилося ім’я: «Марина Клінінг».

Серце тьохнуло. Марина була адміністраторкою агентства «Чистий дім», де я значилася в базі як працівниця на підхваті. Постійного графіка в мене не було через навчання, але вони часто телефонували, коли хтось захворів або траплявся аврал.

— Алло, Марино? — відповіла я, похапцем прожовуючи шматок хліба.

— Еліно, рятуй! — голос жінки звучав схвильовано. — У нас НП. Свєта підвернула ногу, а в неї замовлення за дві години. Горить «VIP-прибирання» в котеджному містечку «Морський бриз».

«Морський бриз»… Найелітніший район міста. Закрита територія, охорона, будинки, схожі на палаци. Там жили ті, хто фактично керував цим містом.

— Марино, я… у мене пари закінчаться за годину, але мені ще диплом писати, — невпевнено почала я, хоча в голові вже перебирала варіанти.

— Елю, плачу за подвійним тарифом! — перебила вона. — Клієнт дуже важливий, замовлення термінове. Потрібно просто навести лад у домі: пил, підлога, кухня. Ніякої жесті на кшталт миття вікон зовні. Звичайне генеральне прибирання після від’їзду господині. Кажуть, там безлад, але нічого катастрофічного.

Подвійний тариф. Ці слова магічним чином заглушили голос розуму. Грошей, зароблених на ярмарку, ледве вистачило, щоб заткнути діру в комуналці й купити трохи продуктів, до яких мама, швидше за все, вже добралася. А мені були потрібні нові туфлі — старі зовсім розвалилися — і гроші на роздруківку чернетки диплома.

— Скільки? — видихнула я.

Марина назвала суму, і я ледь не вдавилася повітрям. За один цей вечір я могла заробити стільки, скільки зазвичай отримувала за три зміни в ресторані.

— Я згодна, — випалила я, поки не передумала. — Диктуй адресу.

— Ти диво! — зраділа Марина. — Скидаю координати в смс. Форма в тебе є?

— Так, усе із собою, в рюкзаку, — збрехала я, подумки прикидаючи, що встигну заскочити додому переодягнутися, якщо пожертвую останньою лекцією. 

— Чудово. Таксі я оплачу. Будь там рівно о шістнадцятій. Охороні скажеш, що ти від агентства — вони пропустять. Ключ буде в мінісейфі біля дверей, код я надішлю. Господаря не буде, він просив усе закінчити до його повернення ввечері. 

— Зрозуміла. Зроблю. 

Я завершила дзвінок і подивилася на недоїдений бутерброд. Апетит зник остаточно, поступившись місцем нервовому збудженню. Подвійний тариф. Це був шанс хоч трохи перевести подих. Звісно, прибирати за багатіями — не вершина мрій для майбутньої економістки, але гордість зараз коштувала надто дорого. Я не могла дозволити собі перебирати харчами. 

«Аби тільки господар не виявився якимось старим збоченцем», — майнула думка. 

Але Марина запевнила, що вдома нікого не буде. Отже, я просто виконаю роботу, заберу гроші й зникну. Я швидко згребла речі в сумку й побігла на зупинку. 

Потрібно було поспішати.

***

Таксі мчало в бік узбережжя, і з кожним кілометром пейзаж за вікном змінювався. Сірі панельки й шумні проспекти поступилися місцем високим парканам, доглянутим газонам і тиші, яку, здавалося, можна було купити тільки за дуже великі гроші.

Я сиділа на задньому сидінні, міцно притискаючи до себе рюкзак. Там, усередині, лежала моя уніформа: синє поло з логотипом «Чистий дім» і чорні штани. Я встигла заскочити додому й схопити їх буквально за хвилину, як і обіцяла Марині. Серце досі калатало від бігу, але тепер до нього додався ще й липкий страх.

— Приїхали, — буркнув водій, зупиняючись перед масивними кованими воротами з золотими вензелями. Напис над ними гласив: «Морський бриз».

Я розплатилася — точніше, додаток списав гроші з рахунку агентства — і вийшла на вулицю. Повітря тут справді пахло інакше: морем, хвоєю і грошима.

Охоронець на КПП — чоловік із кам’яним обличчям у формі, що виглядала дорожче за мій пуховик, — зміряв мене поглядом, від якого захотілося зменшитися до розмірів атома.

— Куди? — сухо запитав він, не виходячи зі своєї будки.

— Агентство «Чистий дім», — я намагалася, щоб голос звучав твердо, але він зрадливо тремтів. — До будинку номер вісім. Прибирання.

Він повільно перевів погляд на монітор, постукав пальцями по клавіатурі, а потім знову на мене. У його очах читалося німе запитання: «Ти справді збираєшся зайти сюди в цьому?».

— Проходьте, — нарешті кивнув він, натискаючи кнопку. — Вісімка — це третій поворот ліворуч, тупик біля скелі.

Хвіртка клацнула, пропускаючи мене у святая святих.

Я йшла ідеально асфальтованою доріжкою, роздивляючись будинки. Це були не просто котеджі — це були вілли. Величезні вікна, басейни, приховані за живими огорожами, і жодної живої душі на вулиці. Тут не ходили пішки — тут їздили на тонованих авто.

Будинок номер вісім виявився останнім. Він стояв трохи осторонь, наче відгороджуючись від сусідів, на самому краю скелі. Суворий хай-тек: багато скла, темного дерева й бетону. Він виглядав холодним і неприступним, як фортеця самотнього вовка.