Розділ 7.4

Паша скептично підняв брову, але я не дав йому вставити й слова.

— Ніколи, — повторив я. — Досить.

Кілька секунд він просто дивився на мене, оцінюючи, як далеко зайшов. Потім гучно видихнув і відкинувся на спинку стільця.

— Гаразд, гаразд, — відмахнувся він. — Вважай, я перегнув палицю. Якийсь ти нервовий став.

Я роздратовано хмикнув.

— Після таких «жартів» будь-хто стане нервовим.

— Усе, забили, — махнув він рукою, повертаючись до свого рому. — Більше не чіпаю твій священний шлюб.

Паша відчув, що буря минула, і заговорив уже цілком буденно:

— Гаразд, брате, — поплескав він мене по плечу. — Допивай і їдь додому. Завтра розбиратимешся зі своєю «проблемою клінінгу». До речі, зараз скину тобі їхній номер.

— Ага, дякую.

Та хоч як я опирався, думки вперто поверталися до Еліни. Від неї йшло якесь… тепло? Ні, не зовсім. Швидше — людяність. Проста, звичайна. Саме та, якої вдома в мене давно немає.

Паша підвівся, потягнувся, ніби йому раптом стало тісно поряд із моїми переживаннями, і схопив зі столу телефон.

— Я поїхав, а ти тільки не надумай тут потонути у власних думках, — кинув він на прощання й, не чекаючи відповіді, рушив до виходу.

Коли Паша пішов, у мене лишилося відчуття, ніби він вивернув мої думки назовні. Я сидів за столиком, дивився у порожню склянку й почувався ідіотом.

Навіщо, чорт забирай, я взагалі думаю про неї?

Я сперся ліктями об стіл, силкуючись викинути її з голови.

Але натомість перед очима постав її образ. Як вона дивилася. Не чіплялася, не грала, не стріляла очима. Просто… дивилася.

І в тому погляді було більше справжнього, ніж в усмішках Анни за весь останній рік.

Я мимоволі зціпив зуби.

Та що за хрінь, Ромо?

Ти бачив її кілька разів. Кілька. І ці зустрічі не означають абсолютно нічого.

То чому вона сидить у мене в голові?

Мені не можна про це думати. Я одружений. Я взяв на себе зобов’язання. І точно не збираюся перетворюватися на того, хто шукає емоцій деінде лише тому, що вдома порожньо.

Я сердито провів долонею по обличчю. Треба визнати — це ненормально. Бо якщо якась дівчина з ярмарку здатна вибити мене з колії, значить, у мені давно є тріщина. Та, яку я вперто не помічав, поки Паша не тицьнув мене в неї носом.

Я підвівся з-за столу, взяв ключі й попрямував до виходу, відчуваючи, як у душі закипає роздратування.

Треба викинути її з голови. І негайно.

Але щойно я сів за кермо, перед очима знову спливло її обличчя, і я тихо, зло вилаявся.

Тільки цього бракувало — щоб я почав фантазувати про якусь офіціантку.

Цього точно не буде.

Та десь у грудях дряпалося неприємне відчуття. Я можу скільки завгодно це заперечувати, але вона мене зачепила.

Занадто легко. Занадто швидко.

І найбільше мене бісило саме це.