Розділ 7.3

Я пирхнув, але промовчав. Він завжди вмів підколоти так, що наче й смішно, а всередині щось болісно сіпається.

— Гаразд, — протягнув Паша, нахиляючись ближче. — А тепер повернімося до справді цікавої теми… до тієї дівчини.

У мене всередині все стиснулося. Я напружився, чекаючи чергової шпильки.

— Її звати Еліна, — сказав я жорсткіше, ніж планував. — І забудь про це, Пашо.

З тим хаосом, що твориться в моєму шлюбі, мені тільки інтрижок бракувало. Паша хмикнув, повільно обертаючи келих.

— А як на мене, саме цього тобі зараз і бракує.

— Не починай, — попередив я, відчуваючи, як наростає роздратування.

— Та я не про зраду, не про те, що ти подумав, — спокійно підняв він долоні. — Я про те, що тобі потрібен хоч якийсь ковток свіжого повітря. Бо ти з Анною живеш, мов у холодильнику, Роме.

— Пашо, припини, — сказав я, відчуваючи, як стають на місце всі засуви, якими я стримував свої думки. — Я не заведу інтрижку. Я не зраджу дружину.

— Ніхто не каже: «біжи й зраджуй» просто зараз, — усміхнувся Паша. — Але будьмо відвертими: ти ж жива людина. І якщо якась дівчина — звичайна, проста — викликає в тобі бодай щось… значить, у твоєму житті є величезна порожнеча, яку Анна давно перестала заповнювати. То чому б не заповнити її хоча б спілкуванням із милою, цікавою дівчиною?

Я різко видихнув, відчуваючи, як склянка з віскі ніби поважчала.

— Спілкуванням? — повторив я, криво всміхнувшись. — Серйозно? Це твоя порада одруженому чоловікові?

— А що тут такого? — Паша знизав плечима, ніби йшлося про погоду. — Я ж не пропоную запросити її в готель і трахнути. Просто… поспілкуйся. По-дружньому. Без напруги. Ти себе бачив? Останні місяці ти живеш на роботі. Може, ця дівчина просто витягне тебе з мушлі.

Я похитав головою, але всередині щось неприємно ворухнулося.

Він озвучував те, про що я сам собі не дозволяв навіть думати.

— Це не вихід, Пашо, — глухо сказав я. — Спілкування з іншою мене не врятує.

Паша хмикнув.

— Ти й твої кляті принципи! І звідки вони в тебе тільки взялися?

— Паша, одружений чоловік не має права думати про іншу жінку, — відрізав я, ніби озвучував очевидну істину.

— Та облиш! — Паша різко відкинувся на спинку стільця й розсміявся. — Думати — це взагалі найневинніше, що тільки може бути. Це навіть не злочин, Роме. Це природа. Ти ж порно дивишся? І що, це зрада? Ти — чоловік, вона — жінка. Ти звернув увагу, вона усміхнулася. Все. Хімія. Фізика. Іскра.

Він клацнув пальцями.

— І що тепер? Треба бігти каятися Анні?

Я відвів погляд, відчуваючи, як щось болісно й глухо тьохнуло в грудях.

— Це неправильно, — сказав я тихіше, хоча десь у глибині душі я здригнувся від його аргументів.

Паша похитав головою.

— Неправильно — жити з людиною, якій начхати на твої бажання. Неправильно — тягнути на собі шлюб, у якому ти один тримаєшся за принципи. Ти впевнений, що Анна тобі вірна?

Ця фраза вдарила, мов ляпас. Кров різко шугонула у скроні, пальці самі стиснули склянку так, що скло ледь не хруснуло. — Обережніше, — процідив я, не впізнаючи власного голосу.

— Обережніше, — процідив я, не впізнаючи власного голосу.

Паша підняв долоні, але я бачив — він не шкодує про сказане. Він навмисне тиснув, штовхав, перевіряв межі. І цього разу їх перейшов.

— Ром, та я ж просто… — почав він, але я різко перебив: — Ні. Не «просто». Про таке не жартують. Я знаю Анну. Так, у неї характер… — я зціпив зуби, добираючи слово, — своєрідний. Так, вона живе у світі власних бажань і часом забуває, що в мене вони теж є. Але Анна ніколи не піде на зраду.