Розділ 7.2

Він витримав паузу, вочевидь насолоджуючись моментом, а тоді хмикнув:

— Чи ти хочеш сказати, що раптом перейнявся любов’ю до народних ремесел? Пряники були такі смачні, що ти не міг відвести від них очей?

— Що? Тобі здалося. Просто побачив знайоме обличчя, — відмахнувся я, удаючи байдужість.

Паша примружився, явно не задоволений відповіддю. Повільно покрутив келишок у руках, роздивляючись мене так, ніби складав пазл.

— Та ну? — протягнув він із сумнівом, похитавши головою. — Ти надто швидко це заперечив. Зазвичай ти так не реагуєш на «просто знайомі обличчя».

Я скривився, збираючись відповісти, але Паша раптом насупився, замислено нахиливши голову, ніби щось згадав.

— Стривай… Вона ж здалася мені знайомою, — пробурмотів він. — Я не одразу второпав, але… Це ж не та сама офіціантка з вечірки? Та, яку ти тоді назвав анорексичкою?

Я відчув, як усередині щось стиснулося. Чорт.

— Я не казав, що вона анорексичка, — пробурмотів я, усвідомлюючи, що цією фразою сам себе видаю. — Просто здалася надто худою.

— Та це ж вона! — раптом вигукнув Паша, гепнувши долонею по столу. — Ти що, підчепив офіціантку?!

Я скривився й відкинувся на спинку стільця.

— Нікого я не підчіпляв. Я вірний своїй дружині.

— Та годі тобі, — Паша хмикнув. — Я ж не кажу, що ти вже її трахнув. Але щось мені підказує, що грішні думки вже закралися тобі в голову.

Я кинув на нього роздратований погляд, але сперечатися не став. Усередині все звело від суперечностей. Це неправильно. Мені не можна навіть допускати таких думок.

І водночас я мусив визнати: Паша має рацію — Еля мене зачепила.

Звісно, я не збирався робити з нею нічого подібного. Але її погляд… її щирість — вони разюче відрізнялися від усього, до чого я звик. Анна навіть не глянула б на таку, як вона. Можливо, саме в цьому й була причина, чому Еля мене привабила. Вона здавалася справжньою. Говорила зі мною без награності, усміхалася й не прагнула затягти в ліжко заради власної вигоди.

Я провів долонею по обличчю, відчуваючи, як накочує втома.

— Анна поїхала й навіть не подумала повідомити, що звільнилася економка, — видихнув я, стискаючи склянку. — Я повернувся додому — а там безлад, брудний посуд і порожній холодильник. Ані дзвінка, ані слова. Просто зникла. Наче дім, у якому ми живемо, для неї нічого не означає. Ми вже не подружжя — так, просто сусіди. І їй байдуже, що я туди повертаюся. А може, так було завжди.

Паша співчутливо похитав головою.

— Дякую за наочний приклад щасливого сімейного життя. І ти ще питаєш, чому я не одружений.

— Ну, принаймні доставка їжі рятує, — буркнув я.

— А прибирання? — з відвертою веселістю в голосі поцікавився він. — Що, сам будеш натирати підлогу? Раджу викликати клінінг. Хоча б раз, поки не знайдеш когось постійного.

Я кивнув, неохоче визнаючи, що він має рацію. У домі справді панував хаос. Але на тлі всього іншого це здавалося найменшою з проблем.

— Мабуть, викличу, — пробурмотів я, радше щоб закрити тему, ніж справді плануючи це зробити.

Паша примружився, всміхаючись так, ніби читав мої думки, мов відкриту книгу.

— От і чудово, — він підняв келих. — Бо ще трохи — і в твоєму домі таргани почнуть брати іпотеку. Не ганьбися, Роме.