Розділ 7.1

Роман

Бар був напівпорожній, залитий приглушеним світлом і наповнений глухими розмовами. Я сидів за столиком у кутку, ліниво крутячи в руках склянку з віскі. Навпроти з усмішкою вмостився Паша, потягуючи темний ром і спостерігаючи за мною тим самим поглядом, який завжди дратував — він щось підмічав, щось аналізував.

— Ну, давай, викладай, — він зробив ковток і поставив келих на стіл. — Анна поїхала, а ти сидиш тут із явним полегшенням, що не вдома. Отже, знову «милий сімейний діалог»?

Я скривився, провів пальцями по вилицях, ніби проганяючи втому.

— Усе йде шкереберть, — видихнув я. — Це вже не просто сварки, а щось… невідворотне. Ніби я дивлюся, як усе руйнується, і нічого не можу з цим зробити.

— А ти взагалі пробував щось зробити? Чи вже махнув рукою? — Паша підвів брову.

Я стиснув щелепу, насупився. Звісно, пробував. Та який з того зиск? Наші розмови давно перетворилися на торг, де в кожного своя ціна за поступки.

— Думаєш, легко щось доводити, коли тебе не хочуть чути? — хрипко спитав я. — Їй байдуже те, що важливо для мене. Анна хоче жити в столиці, блищати на подіумах, тусуватися на вечірках, а я… Мені подобається це місто. Я хочу родину, дитину. Ми одружені вже три роки, і я сподівався, що ми почнемо планувати. Але щоразу, коли я порушував цю тему, вона лише сміялася й казала, що не збирається псувати своє тіло заради материнства.

Паша похитав головою й усміхнувся з легкою іронією:

— І ти цього не знав, коли одружувався? Ви ж усе обговорювали до весілля. Чи сподівався, що вона зміниться?

Я затримав погляд на своїй склянці:

— Тоді вона поділяла мої мрії, але просила спершу пожити для себе. Тепер здається, що це «для себе» означає «для неї».

Останній рік ми з Анею ніби жили на різних планетах. Колись здавалося, що ми ідеально пасуємо одне одному — гарна пара, перспективне майбутнє. Але що далі, то більше я розумів: у нас різні цінності, різні цілі. Я хотів стабільності, родини, затишку, а Анна — вічного свята.

Паша хмикнув, ніби прочитав мої думки.

— Ти ж сам знав, що вона не з тих, хто мріє варити борщі й гойдати візочок, — продовжив він, ліниво обертаючи в руці келишок із ромом. — То чого тепер дивуєшся? Сподівався, що кохання все змінить?

Я стиснув пальці на склі, але нічого не відповів. Можливо, й справді сподівався. Можливо, був дурнем.

— А ти, значить, у нас великий знавець сімейного життя? — буркнув я, відганяючи ці думки. — Щось не бачу на твоєму пальці обручки.

Паша розсміявся, відкинувшись на спинку стільця.

— Ну ні, мені ця тягомотина ні до чого. Родина, діти, вірність до скону… — він скривився, зробивши ковток рому. — Одна жінка — це нудно. Я люблю різноманіття. Сьогодні одна, завтра інша — жодних зобов’язань, жодних проблем.

Він усміхнувся, змірявши мене оцінювальним поглядом.

— Але зараз не про мене. Друже, час визнати: твій шлюб з Анею тріщить по швах.

Я не відповів. Лише зробив ковток віскі, відчуваючи, як алкоголь обпалює горло. Паша уважно спостерігав за мною, ніби зважуючи, чи варто копати глибше.

— Відтоді, як ти її зустрів, ти не дивився на жодну жінку, хоч би якою вродливою вона була, — раптом замислено мовив він, повільно обертаючи келишок у руках. — А вчора на ярмарку я помітив: уперше ти дивився не на свою дружину. І значно довше, ніж це було б доречно.