Розділ 6.2

— Ану, покажи, що там ще! — вона різко вихоплює в мене гаманець і витрушує все на стіл.

У мене всередині все стискається. Я кусаю губи, аби не розплакатися. У гаманці залишилося не так вже й багато: я заздалегідь вирішила не тримати всю виручку разом — про всяк випадок, щоб вона не забрала все до копійки.

— Мамо, прошу, заспокойся, — кажу тремтячим голосом. — Давай домовимося?

Це приниження б’є сильніше за ляпас. Я опускаю очі, ковтаючи сльози, що підступають. Але сльози марні — я це знаю. Скільки разів я вже чула подібне? Скільки разів ковтала клубок у горлі, стискала кулаки й удавала, що мені байдуже? Я роблю глибокий вдих і повільно видихаю крізь ніс, тамуючи емоції. Головне — не показати слабкості, не дати їй побачити, як боляче вона мене ранить.

Вона закидає голову й зловтішно всміхається:

— Ну що, правильна моя, розумна дівчинко, думаєш, я не знаю, що ти мрієш утекти? Думаєш, я не бачу, як ти визираєш у вікно, ніби тебе тут щось тримає? Хочеш кинути свою матір, залишити саму? Ну-ну, давай, подивимось, як далеко ти підеш! Але запам’ятай, Еліно, твоя доля тут. Ти не краща за мене. З твоїм гонором далеко не заїдеш. Що б ти там собі не вигадувала, на тебе чекає таке саме життя, як у мене.

Я зціплюю зуби, не дозволяючи собі зірватися. У грудях пульсує образа, але я знаю: будь-яке слово лише погіршить ситуацію. Я уникаю її погляду, міцніше перехоплюю сумку й роблю крок назад. Усе всередині кричить, що я не хочу такого життя, не хочу застрягти в цьому пеклі.

Різко розвертаюся і, незважаючи на тремтіння в руках, поспішаю до своєї кімнати.

— Та йди вже геть! — кричить мені вслід мати. — Вдаєш, ніби тебе тут узагалі немає!

Ледве стримуючи сльози, я виходжу з кухні, притискаючи до себе решту грошей, наче це єдине моє спасіння. Заходжу до своєї крихітної кімнати, зачиняю за собою двері й притуляюся до них спиною. Серце шалено калатає, але я змушую себе зібратися. У мене немає часу на емоції.

На столі лежить старенький ноутбук, на який я ледве назбирала — звісно, вживаний. Поруч розкладені книжки. Сьогодні мені ще треба виконати завдання для дипломної роботи, яку я пишу за гроші. Не для себе. Своїм дипломом я займуся пізніше — коли буде час. Зараз важливіше заробити бодай щось, щоб не опинитися в ще більшій залежності від матері.

Я витираю сльози, сідаючи за стіл, і відкриваю файл. Але робота не клеїться.

Я силкуюся впорядкувати думки. Згадую, яким був сьогоднішній день. Свято. Люди усміхалися — навіть незнайомі здавалися доброзичливими. А потім… Потім я знову зустріла його.

Романа.

Мимоволі накочуються спогади про нашу розмову — про те, як він урятував мене, підхопивши коробки, про його спокійну, трохи іронічну усмішку. Ця думка водночас лякає й притягує. Тієї ночі він не просто підвіз мене — він говорив зі мною так, ніби я не нікчемність, а людина, яку варто вислухати. І це попри те, що він із зовсім іншого світу — блискучого, дорогого, недосяжного для мене. А ще він одружений, а я… я загрузла в такій трясовині, вибратися з якої — моя головна мета.

Та чому я не можу викинути з голови нашу коротку зустріч? Здається, він єдиний за весь день на ярмарку поводився зі мною щиро. Ніде правди діти — він один із небагатьох, хто взагалі звертався до мене без зверхності. Коли я побачила, що саме він мене врятував, на душі стало тепліше. Наче хтось вирвав мене з цієї сірої, замкненої реальності — хай лише на кілька хвилин.

Я рішуче відганяю ці марні думки й зазираю до пакета з пряниками — їх залишилося зовсім небагато. Дістаю один, повільно відкушую. Він трохи сухуватий, але в ньому є щось заспокійливе — ніби крихітний шматочок свята, який я прагну втримати для себе.

«Напевно, він уже й забув про мене — як про незначний епізод у своєму житті. Для нього це була просто випадкова мить. А для мене… для мене це стало чимось пам’ятним, тим, за що я вчепилася в хаосі власної реальності». Я мотаю головою, проганяючи ці марення.

Складаю решту грошей у свій сховок, щоб мама їх не знайшла, і ховаю гаманець у комод. Гашу світло й падаю на жорсткий вузький диван, дивлячись у стелю. У грудях оселяється неприємне відчуття — не біль і не злість, а якесь тягуче усвідомлення порожнечі.

Так хочеться опинитися в іншому світі — там, де все простіше, де не потрібно рахувати кожну копійку й боятися завтрашнього дня. Де є хтось, хто не зрадить і не вимагатиме нічого натомість.

Я заплющую очі. Та перед тим, як заснути, знову бачу його усмішку.

«Годі», — кажу собі, але від цього чомусь стає ще гірше.

Я силую себе заснути й забути про все, а завтра — з новими силами шукати вихід: як упоратися з боргами й витягти себе з цього болота.