Розділ 6.1

Я плетусь темною вулицею, стискаючи в руці пакет із залишками пряників. Вулиці нашого приморського містечка спорожніли: шум і сміх ярмарку залишилися позаду, а тут лише поодинокі ліхтарі освітлюють потрісканий асфальт і крони дерев, що тихо шелестять на вітрі. Ноги гудуть від утоми, а від довгого стояння за прилавком спина ниє так, ніби мене розібрали на частини.

Та всередині — дивна легкість. Можливо, це від сьогоднішнього заробітку. Або від самої атмосфери свята. А може… Ні. Про це я думати не буду. Він — одружений. І крапка.

Невдовзі я звертаю до свого п’ятиповерхового будинку з сірого бетону. Тут усе настільки буденне, що здається, ніби свято існувало десь у паралельній реальності. Біля під’їзду тьмяно горить лампочка, двері прочинені — певно, знову не встигли полагодити. Ступаю якомога тихіше, щоб не розбудити сусідів, яким і без того вистачає клопотів. Підіймаюся на четвертий поверх, подумки готуючись до того, що може чекати за дверима.

Щойно заходжу до нашої квартири, мене зустрічає запах дешевого тютюну й перегару. Дихаю поверхнево, аби не втягувати це повітря на повні груди. У коридорі темно, лише з кухні пробивається слабке світло. Ставлю пакет на підлогу, стягаю з ніг туфлі. Втома накриває з новою силою, але ще треба розібратися з сьогоднішньою виручкою.

— Це ти? — долинає хрипкий голос із кухні.

Я стискаю губи. Мама. П’яна? Схоже на те. Проходжу далі й бачу, що вона напівлежить за обшарпаним столом, поруч з нею пляшка з недопитою дешевою горілкою. На обличчі — гримаса невдоволення, а в очах світиться роздратування.

— Привіт, мам, — силую себе говорити рівно. — Так, я вже повернулася.

— І де ти вешталася до такої ночі? — бурмоче вона. — Розважалася, нарешті? Може, на когось запала? Тобі б не завадило завести собі якогось чоловіка.

Я не відповідаю. Не хочу зараз втягуватися в чергову розмову про чоловіків і мою «відсутність особистого життя». Мені зараз не до цього. Мені треба думати про те, як заплатити за комуналку, нашкребти грошей на дорогу до універу, на їжу й підручники, а ще — відкласти бодай щось, щоб колись вибратися з цієї квартири. Розваги? Які розваги, коли навіть власні гроші доводиться ховати, аби мама їх не пропила?

Але якщо я почну про це говорити, ми знову посваримося. Краще змінити тему.

— Я працювала на ярмарку. Трохи заробила, — кажу тихо, опускаючи погляд на пакет. — Ось, кілька пряників залишилося, хочеш спробувати?

— Пряники?! — вона зводить брови. — Знайшла чим здивувати. Краще покажи, скільки в тебе грошей.

Я завмираю, стискаючи кулаки. Звісно. Усе в її стилі. А ці гроші нам потрібні — заплатити за світло, відкласти на їжу. Та я змушую себе говорити рівно:

— Мамо, мені треба внести частину за комунальні. І залишити на продукти. Ти ж розумієш.

— Та-та, чула я все це, — відмахується вона й лізе до кишені мого жакета, аби вихопити гаманець. — Давай уже!

Я сахаюся, притискаючи сумку до себе.

— Можеш взяти трохи, але не все, добре? Мені справді треба заплатити за квартиру, та й борги ще є…

Вона кривиться, в очах спалахує злість.

— То ти від мене ховаєш? Хочеш, щоб твоя мати голодувала, так? Я, між іншим, теж їм і п’ю — на відміну від тебе з твоїми дурними дієтами.

У мене перехоплює подих. Дієти? Усі мої «дієти» — лише через те, що нам не вистачає грошей на їжу. Я згадую, скільки сил витратила на ярмарку, щоб заробити ці кілька купюр. Але стримуюся, дістаю частину готівки й кладу на стіл:

— Ось, бери. Решта мені потрібна. Дуже потрібна.