Розділ 5.3

— Знайшов, — кажу я, тиснучи йому руку. — Щось термінове?

— Нічого такого, що не могло б зачекати. Просто побачив тебе здалеку й вирішив підійти привітатися, — він знизує плечима й знову дивиться на Анну. — А чув, у тебе, красуне, скоро великий показ? Розкажи-но детальніше. Мене заінтригував твій пост у соцмережах — ти там у розкішній сукні.

Анна на мить стає ще лагіднішою, ледь помітно випрямляється, ніби розправляючи крила:

— О так, уже за кілька днів. Дуже крутий європейський бренд. Це має бути сенсація! Щоправда, я сьогодні пропустила репетицію через наш нескінченний ярмарок, — вона багатозначно дивиться на мене, — але, думаю, мені це пробачать. Я ж незамінна.

— Аякже, — сміється Павло. — Виняткова модель. То правда, що столичні організатори без тебе там як без рук?

Вона гордо всміхається, зовсім не приховуючи задоволення:

— Паш, ну ти ж знаєш: краса потребує жертв. А в моєму випадку — жертви несуть красу в маси.

Я лише хмикаю подумки, але вголос не кажу ані слова. Схоже, Павло навмисно підливає олії у вогонь, та робить це з такою безтурботною доброзичливістю, що дорікнути йому я не можу. А Анні його увага явно до вподоби. Принаймні це помітно поліпшує її зіпсований настрій.

— І все ж шкода, що ти їдеш, — додає Павло, трохи схиливши голову й дивлячись на Анну. — Я сподівався побачити твою нову фотосесію на тлі нашого моря. Це був би вибуховий кадр.

Я майже чую, як Анна подумки тріумфує: «Ось бачиш, Романе, хоч хтось мене розуміє». І, здається, зовсім не помічає мого важкого погляду.

— Правду кажучи, така ідея мені й на думку не спадала, — відповідає Анна з демонстративним кокетством. — Але, боюся, я вже не встигаю. Після показу, можливо, на мене одразу чекатиме контракт у Мілані. Може, я взагалі там затримаюся.

Я різко завмираю, вловлюючи в її голосі щось нове — і з неприємним подивом усвідомлюю, що чую про це вперше.

— У Мілані? — перепитую, і всередині все стискається. — Коли ти збиралася мені про це сказати?

Анна дивиться на мене поблажливо, мов на вередливу дитину: — А що, я хіба зобов’язана заздалегідь звітувати про всі пропозиції? Я ж модель, Ром. Це моя кар’єра, мої контракти. Я й гадки не мала, що мушу просити в тебе дозволу.

Від її тону мене кидає в жар. Я й так на межі, та все ж ціджу крізь стиснуті зуби: — Принаймні могла б попередити. Нам потрібно це обговорити, Аню. Я розраховував, що моя дружина буде тут — поруч зі мною.

— Тут? — вона закидає голову й усміхається зневажливо. — Даруй, але я не бачу жодного сенсу постійно стирчати в цій глушині. Тим більше, що ти весь час сидиш на заводі.

Я вже готовий заперечити, коли поруч з’являється Павло, м’яко кладучи долоню Анні на плече, ніби бажаючи відвернути її увагу:

— Ей-ей, спокійніше, друзі, — жартома каже він, але в голосі звучить нотка тривоги. — Ви ж на людях. Усе-таки «королівське подружжя» нашого містечка. Навіщо давати привід для пліток?

Він обводить поглядом натовп, і лише тепер я помічаю, що ми й справді привертаємо зайву увагу: дехто вже озирається в наш бік, відчувши напруження в розмові.

— Я вже все сказала, — коротко кидає Анна, знову міряючи мене зверхнім поглядом. — Показ, контракт і, можливо, від’їзд. Якщо в тебе з цим проблеми — розбирайся сам.

Павло натягнуто усміхається, силкуючись урятувати становище:

— Аню, прибережи ці колючки для подіуму, га? Тобі ж треба берегти енергію для дефіле.

Анна зневажливо всміхається, але тон її все ж трохи м’якшає: — Вибач, Пашо. Просто навколо забагато метушні.

— Розумію, показ — справа відповідальна, — підтакує він. — Але давайте зараз завершимо тут, зробимо потрібні фото, а тоді ти зі спокійною душею вирушиш до столиці. Добре?

Вона знизує плечима, видихаючи:

— Гаразд, умовив.

Павло повертається до мене, на мить примружуючи очі, ніби кажучи: «Стримай емоції». Я киваю, силоміць збираючи думки докупи. Усередині все закипає від обурення, та я добре усвідомлюю: влаштовувати публічну сцену — останнє, що зараз потрібно.

— Чудово, — підсумовує Павло вже вголос і майже по-дружньому плескає мене по плечу. — Тоді вперед, шефе, чекаємо твого королівського виходу.

Я змушую себе всміхнутися, хоч на душі важко й мулько. Анна, здається, миттєво переводить розмову на свою поїздку, а Павло навмисно підтримує цю тему, розсипаючи чергові компліменти й розпитуючи про майбутній показ. Вона охоче підхоплює, говорить про нові дизайнерські колекції, а я чую лише глухий стукіт крові у скронях.

«Мілан…» — це слово ніби застигає в мозку. Вона навіть не збиралася мене попередити. А тепер мені залишається лише вдавати, що все гаразд, і разом із нею усміхатися заради кількох знімків. Утім, звичка носити маску «ідеальної родини» в нас уже відпрацьована до автоматизму. І від цього стає особливо гірко.