Розділ 5.2

— У мене є зобов’язання — перед людьми, які тут працюють, перед містом, — пояснюю я, хоча вже розумію: вона не слухає. — Я вкладаю кошти в розвиток, у те, щоб це місто не занепадало. Пам’ятаєш, ми про це говорили?

— Боже, Роме, ти взагалі колись думав про те, чого хочу я? — в її голосі звучить неприховане роздратування. — Я втомилася від цієї глушини. Мене кличуть до столиці, я можу вийти на подіум, нарешті заявити про себе, а ти змушуєш мене гаяти час серед цього огидного рибного смороду й неотесаних містян.

Я заплющую очі, силкуючись опанувати втому, що навалюється. Здавалося б, коли ми одружилися, то обоє хотіли одного й того ж життя — спокійного, сімейного, де можна підтримувати одне одного. Але тепер…

— Анно, зрозумій, ми ж сім’я, і мені важливо, щоб ти була поруч, — тихо кажу я, переводячи погляд на натовп у далині, де сміються підлітки, фотографуються біля фонтану. — Не просто публічний шлюб, у якому ми з’являємося на заходах заради гарної картинки.

Вона криво посміхається, і в її погляді немає жодної теплоти.

— Сім’я? — перепитує вона. — Я не хочу застрягти в цьому містечку й народжувати дітей, щоб у двадцять п’ять виглядати як бабуся. Мені потрібна моя кар’єра, розумієш?

На мить мене ніби оглушує її відвертість. Я згадую, як ми ще до весілля говорили про дітей, обговорювали плани, мріяли про дім, у якому житимемо. А тепер вона говорить про це так, ніби це щось ганебне.

— Тобто тобі байдуже, що буде далі зі мною, з містом, із заводом? — питаю я, відчуваючи, як прірва між нами стає дедалі глибшою.

Анна втомлено зітхає.

— Я кохаю тебе, Роме, але не настільки, щоб жертвувати всім заради цих… — вона махає рукою в бік наметів, — заходів і «порятунку світу». Мені важливіші мої покази, мої контракти. А якщо тобі це не підходить — це вже твої проблеми.

Ми обоє замовкаємо. Стоїмо посеред натовпу, який, на щастя, не звертає на нас особливої уваги. Її слова продовжують лунати в мене в голові. Гнітюча хвиля розчарування й образи підступає до горла. Як ми до цього дійшли?

Як із закоханої пари ми перетворилися на людей, які більше не розуміють одне одного? Я стою поруч із дружиною, чиї амбіції так далекі від моїх бажань — тепла, родини, спільних цілей. Вона має право цього не хотіти. Але тоді навіщо ми взагалі одружилися?

— Я втомилася тут стирчати, — стискає губи Анна. — Ходімо вже. Ти виголосиш свою промову — і я поїду до столиці.

Я лише киваю, силкуючись проковтнути гіркоту, що підступила до горла. Граючи роль «хорошого чоловіка», я ніби беру участь у виставі, в якій бачу дедалі менше сенсу. І саме в цю мить у думках знову спливає ясна, тепла усмішка Еліни.

«Дурниці, — подумки спиняю себе. — Ви з різних світів».

Та чомусь ця думка зовсім не заспокоює.

Ми з Анною йдемо вздовж ряду наметів, оминаючи людську метушню. Усередині мене й досі все клекоче після нашої розмови, і я вже передчуваю нову порцію докорів від дружини — її вочевидь дратує затримка на цьому «провінційному шоу». Та перш ніж я встигаю щось сказати, до нас легкою ходою підходить Павло.

— Гей, красуне, — з недвозначною ноткою флірту каже він, зупиняючись поруч. — Ти сьогодні просто сяєш, як завжди.

Анна, яка щойно сердито дивилася в телефон, миттєво підводить голову й натягує на обличчя чергову усмішку — звісно ж, улесливі слова їй до вподоби.

— Привіт, Пашо, — відповідає вона значно тепліше, ніж розмовляла зі мною останні пів години. — Сяю? Ах ти ж підлесник.

— Якщо це правда, то які ж це лестощі, — підморгує Павло, безтурботно всміхаючись. Потім повертається до мене: — Романе, друже, я тебе шукав. Але бачу, ти зайнятий своєю красунею-дружиною.