Розділ 5.1

Ми з Анною йдемо вздовж ряду торгових наметів до невеликого столика організаторів. Довкола — гамір, сміх, музика; люди радісно переходять від прилавка до прилавка, купують усілякі дрібниці, фотографуються й насолоджуються святом. Але я ніяк не можу пройнятися цією атмосферою. Усередині все кипить після короткої розмови біля ятки з пряниками.

Анна йде трохи попереду, щось швидко друкуючи в телефоні. Її напружена постава й стиснуті губи виразно дають зрозуміти: зараз буде «продовження бенкету». І я не помиляюся.

— Тільки не кажи, що ти знову збираєшся гаяти купу часу на цьому ярмарку, — роздратовано починає вона, навіть не глянувши на мене. — Мені вже давно час їхати до столиці.

— Анно, ми ж домовлялися. Ти сама хотіла долучитися до організації, — нагадую я, намагаючись тримати голос спокійним, хоча відчуваю, як у мені наростає роздратування. — А зрештою я бачу, що тебе майже не цікавить те, що тут відбувається.

— Я не знала, що все це так затягнеться, — кидає вона. — Та й яка різниця, сам ти впораєшся чи з кимось?

Я хмикаю, не в змозі стриматися.

— Різниця в тому, що ти сама наполягала, щоб увійти до оргкомітету. Мені здавалося, ти хотіла показати, що здатна робити тут щось корисне, а не лише марнувати дні.

— Я хотіла підлаштувати все під свій графік! — вигукує Анна, зупиняючись і обертаючись до мене. — Але ні, тобі обов’язково потрібно було влаштувати все саме в ці дати. Наче ти не знаєш, що сьогодні ввечері в мене репетиція в столиці, а завтра — показ! Я втрачаю робочий час, Роме!

Я відчуваю, як у мені піднімається хвиля люті. Стискаю щелепи, аби не наговорити зайвого. Ця розмова знову зводиться до одного й того самого — її справ, її графіків, її пріоритетів. Наче все інше не має значення.

— Ми не могли перенести дату, — крізь зуби повторюю я, насилу зберігаючи рівний тон. — Це День міста, Анно. Офіційний захід. Не моя примха.

Та, схоже, мої слова для неї не мають жодного значення. В її очах усе це — лише нікчемна метушня. І люди, в яких я бачу майбутніх партнерів, відданих працівників заводу або бодай просто сусідів по місту, для неї залишаються «непотребом», «нижчим класом», «провінціалами, що заважають жити».

На мить у пам’яті знову спливає образ Еліни: як вона зніяковіло усміхнулася, коли я підхопив ті коробки, як стримано й гідно промовчала після слів Анни, але зуміла зберегти зовнішній спокій. Не кожному це під силу.

— Я погодилася, бо ти обіцяв вирішити все швидко! — майже шипить Анна. — А ти марнуєш час на всіляку дрібницю, наприклад, базікаєш із якимись продавчинями пряників, замість того щоб допомогти мені швидше звідси поїхати.

«Продавчиня пряників»… Я думаю про те, як щиро й життєрадісно ця дівчина вела себе, як легко усміхалася відвідувачам ярмарку. Хіба вона — непотріб, яким Анна намагається її виставити? Та ні. За той короткий час я встиг помітити, що Еліна цілеспрямована, чесна й приємна співрозмовниця. Їй би й на думку не спало вимагати чогось понад міру — на відміну від декого

— Це називається спілкування з людьми, Анно, — кажу я, роблячи глибокий вдих. — Не все в житті зводиться до твоїх показів. Ми робимо свято для містян, і я зобов’язаний поговорити з тими, хто сюди прийшов.

— Мені байдуже, — відповідає вона, відкидаючи волосся за плече. — Навіщо взагалі це показове «спілкування»? Ти обіцяв допомогти розкрутити мою кар’єру моделі, а натомість влаштовуєш свої «заходи». Я, між іншим, пропускаю репетицію! Це може все зіпсувати!