Розділ 4.2

— Залежить від того, скільки пряників візьмеш, — ставлю зустрічне запитання, намагаючись тримати діловий тон. — І одразу попереджаю: безплатно не віддам, бо тоді мені не дістанеться моя частка.

— Усе серйозно, розумію, — усміхається він, дістаючи кілька купюр. — Давай, здивуй мене.

Я зважую кілька пряників, загортаю в папір і приймаю оплату. Ховаю гроші в касу під прилавком і повертаюся до Романа, простягаючи йому покупку.

— Ну, куштуй, — усміхаюсь, киваючи на згорток. — За якість ручаюся, але якщо що — шукай мою начальницю.

— Ти так упевнена в собі, що навіть боїшся брати відповідальність? — насмішкувато кидає він, хоч у погляді — тепло.

— Навпаки, — сміюся. — Просто попереджаю: раптом захочеш висунути претензії. Я тут лише продавчиня.

Він відриває маленький шматочок пряника і кладе до рота. На мить його обличчя стає зосередженим.

— Смачно, — підсумовує він. — Прямо як ти й казала.

Я ловлю себе на тому, що невимушено милуюся ним, поки він пробує випічку. І саме в цей момент поруч лунає дзвінкий, трохи роздратований голос.

— Ромо, — у поле зору з’являється його дружина, Анна. — Ти тут надовго? У нас за п’ять хвилин зустріч з організаторами.

Анна виглядає бездоганно: укладене волосся, безмежно охайний макіяж, плаття підкреслює модельну фігуру. У руці вона стискає телефон, навіть на секунду не випускаючи його з пальців. Її погляд ковзає по мені, але для неї я настільки незначна, ніби мене взагалі нема.

— Так, так, — відповідає Роман, явно не в захваті від переривання. — Уже йду.

— Було б добре, — сухо кидає Анна й переводить погляд на мене. — Що, пряники продаєте? Сподіваюся, у вас тут усе за нормами?

Вона оцінює згорток у руках Романа, і на її обличчі з’являється ледь помітна гримаса.

— Ром, ти взагалі впевнений, що це безпечно? — звертається вона до нього. — Ми ж навіть не знаємо, у яких умовах їх готували і як зберігали.

— Анно, досить, — голос Романа звучить різкіше, ніж кілька секунд тому. На його обличчі — явне невдоволення, але він раптом згадує, що навколо люди. Вдихає, стримується. — Усе гаразд, не хвилюйся.

— Не хвилюйся? — перепитує вона, піднімаючи брови. — Вибач, але я не збираюся ризикувати своїм здоров’ям.

Її презирливий погляд знову ковзає по пряниках, і я відчуваю, як усередині підіймається хвиля обурення. Але не подаю вигляду. Зрештою, я тут просто продавчиня.

— Та все з ними гаразд, із тими пряниками, — крізь зуби повторює Роман. — І на смак вони чудові.

Анна коротко зітхає, так, ніби в неї більше немає сил сперечатися.

— У власниці палатки всі документи в порядку, — обережно встряваю я, хоча відчуваю, що краще було промовчати.

Анна лише скептично кривить губи, та, на щастя, більше нічого не каже. Знову дивиться в телефон, тоді на Романа.

— Ходімо, ми вже запізнюємось, — холодно нагадує вона.

— Гаразд, — Роман кидає на мене короткий погляд — ніби вибачається за її поведінку. — Дякую за частування.

— То я дякую — що врятував їх від падіння, — відповідаю я якомога спокійніше, хоча всередині все кипить. — Гарного вам дня.

Мої слова знов привертають увагу Анни. Вона швидко зиркає на мене, ковзає поглядом з голови до п’ят — так, ніби я щось неприємне, чого краще не торкатися.

Вони відходять, а я з гучним видихом спираюсь на прилавок, намагаючись заспокоїти тремтіння в руках. Але раптом чую, як Анна, відійшовши на кілька кроків, кидає чоловікові холодні слова:

— Рома, я прошу тебе, не опускайся до прямого спілкування з такими людьми. Це виглядає жахливо.

Я чую кожне слово. І хоч вони впевнені, що я поза зоною слуху, моя шкіра обпікає жар. «Такі люди». Ну звісно. А чого я очікувала?

Роман трохи нахиляється до неї, щось тихо відповідає — напевно заперечує, — але слова губляться в шумі ярмарку. Я лише бачу, як він невдоволено хитає головою, тоді як Анна продовжує щось швидко й роздратовано говорити, водночас відстороняючись від натовпу, ніби боїться випадкового дотику.

Серце стискається. Хочеться зробити вигляд, що я це не почула. Але осад всередині піднімається важкою хвилею. «Нижчий клас». «Такі люди». Наші світи справді надто різні — та чути таке вголос… боляче.

Я збираюся докупи й повертаюся до роботи. Люди підходять, питають, сміються. Я усміхаюся у відповідь, як і личить продавчині, навіть якщо всередині клекочуть емоції. Свято триває, робота не закінчена. Ця невелика сцена не зруйнує мені всю зміну.