Розділ 3.3

Ці слова зачіпають щось у мені. Я кілька секунд мовчу, не знаючи, що відповісти.

— Це дивно, — кажу нарешті, зітхаючи. — Ти ж навіть не знаєш мене.

— У цьому й уся принадність, — вимовляє він із легким спокоєм. — Ти не станеш мене судити.

Я зітхаю й знову переводжу погляд у вікно. Усе це дивно, але водночас… я не можу не відчувати, що в його словах є правда.

— Ти що, не боїшся, що я розповім про тебе журналістам? — питаю я тим самим легким тоном.

Його очі блищать, але голос залишається спокійним:

— Тепер я знаю твою адресу, — каже він, і в цих словах є якийсь несподіваний натяк. — Тож не переймайся, я тебе знайду.

Я стискаю губи, відчуваючи легку тремтіння від цих слів.

— Це погроза?

— Важко назвати це погрозою. Швидше, обіцянкою, — відповідає він із жартівливими нотками в голосі, й я відчуваю, як напруга поступово відступає.

Його слова якимось дивним чином мене заспокоюють, і я не знаю — добре це чи погано.

— Тепер твоя черга розповісти про себе, — раптом говорить він.

— Що?

— Думаю, це буде чесно. Ти живеш одна?

Я одразу напружуюся.

— А навіщо тобі ця інформація? — примружуюся підозріло, не знаючи, що саме він має на увазі.

У голову одразу б’є думка: він хоче дізнатися, одна я чи ні, щоб, може, провести зі мною ніч? Раптом вирішив, що я з тих офіціанток…

Він сміється — так, ніби читає мої думки.

— Ти що, думаєш, я намагаюся тебе підловити? — жартує він. — Я просто ставлю найбільш безневинне запитання.

Я здивовано дивлюся на нього. Мене так легко прочитати? Не відповідаючи, я лише кидаю швидкий погляд убік.

— Ти смішний, — кажу я всупереч собі. — Я подумала, ти хочеш уточнити, одна я чи ні, щоб потім якось… ну, сам розумієш.

Він сміється й трохи збавляє швидкість на повороті.

— Ти забула, що я одружений? — питає він так, ніби це очевидно. — Я не шукаю пригод на стороні.

— І це правильно! — випалюю я так швидко, що одразу червонію, тому поспіхом повертаюся до його початкового питання: — Мама і я. Нічого особливого.

— Мама і ти? Звучить спокійно, — каже він, і я помічаю, як його погляд ковзає по мені.

Добре, що він не знає мою маму. Її і слово «спокійно» взагалі не можна ставити в одне речення.

— Спокійно? — хмикаю я, трохи гірко усміхаючись. — Не впевнена, що це відповідне слово.

Роман мимохіть кидає на мене погляд, але нічого не каже. Можливо, йому все одно, а можливо, він вирішив не лізти в чужі справи. Мене це навіть трохи радує — не люблю, коли хтось починає копирсатися в моєму житті. Особливо коли справа стосується мами.

— Гадаю, кожен дім здається спокійним, якщо не знати, що за ним приховано, — додаю я за мить, швидше собі, ніж йому.

— Влучно підмічено, — неочікувано погоджується він. У його голосі щось змінюється, ніби він чудово розуміє, про що я. Але розвивати тему він не поспішає. Натомість Роман легко змінює тон: — Отже, мама і ти. А що щодо батька?

— Його немає, — відповідаю різко, навіть не встигнувши осмислити, наскільки грубо це прозвучало. Слова зриваються, ніби обпікають. — Тобто… десь він є, але до нас це не має жодного стосунку.

Роман киває, знову не ставлячи зайвих питань. У цьому є щось… поважне, мабуть.

Ми вже їдемо моїм районом, повз знайомі багатоповерхівки, і я відчуваю, як розмова поступово згасає. Можливо, це й на краще. Я втомилася — від вечора, від роботи, від необхідності постійно тримати обличчя.

Машина зупиняється біля мого під’їзду. Я ледве стримую бажання ніяково подякувати йому разів двадцять.

— Дякую за приємну компанію, — каже він, повертаючись до мене. У його голосі звучить щось тепле, але необтяжливе.

— Дякую, що підвіз, — відповідаю я, відчуваючи, як дивно тремтять пальці, поки шукаю ручку дверей. — Було… несподівано.

— У хорошому сенсі? — питає він, підморгнувши.

Я знизу плечима, слабко усміхнувшись:

— Ніби так.

Він ледь киває, нічого не додаючи, і мені це чомусь подобається. Простота. Лаконічність.

— Ну, до зустрічі, Еліно, — промовляє він.

— До побачення, — відповідаю я, не зовсім розуміючи, чому мене огортає дивне відчуття, що зустрічі не буде. Це слово звучить надто формально, майже як зачинені двері.

Вийшовши з машини, я чую, як вона плавно рушає з місця. Стою кілька секунд біля під’їзду, дивлячись на силует, що віддаляється.

«До зустрічі? Навряд чи», — думаю я. Це було радше випадкове перетинання шляхів. Але, можливо, так і має бути. Запам’ятати це як пригоду, яка, як і всі пригоди, має свій кінець.