Розділ 3.1

Коли машина зрушує з місця, я ледве встигаю помітити, як Роман натискає на газ. Мене різко втискає в м’яке шкіряне сидіння, і я мимоволі хапаюся за ремінь безпеки.

Запах дорогої шкіри і ще чогось — свіжого, трохи терпкого — одразу огортає мене. Навіть повітря в цій машині здається якимось елітним.

— Ти завжди так різко стартуєш? — кидаю, намагаючись приховати, як це мене налякало.

— Тільки якщо пасажир поспішає, — відповідає він із ледь помітною усмішкою, не дивлячись на мене.

Ми швидко набираємо швидкість, і я помічаю, як дорога починає звиватися. Прибережний серпантин у місячному світлі виглядає майже казково, але я не можу розслабитися.

— Куди тебе везти? — питає він, не відриваючи погляду від дороги.

Я важко зітхаю. Спокуса сказати, що передумала, ще є, але мої ноги навряд чи витримають дорогу додому.

— Провулок Тополиний, будинок 5, — нарешті видавлюю я.

Роман коротко киває, вводить адресу на екрані панелі, і на карті вимальовується маршрут. Кілька секунд у машині панує тиша, порушувана лише рівним урчанням двигуна. Мій водій навіть музику не вмикає, хоча зараз вона б точно не завадила.

— То як тебе звати? — раптом питає він, збиваючи мене з думок.

Я стискаю лямку рюкзака, який притискаю до себе наче щит.

— Еліна, — відповідаю неохоче, не повертаючи голови.

— Еліна, — повторює він, ніби пробує моє ім’я на смак. — Я Роман.

— Я знаю, — виривається в мене раніше, ніж я встигаю подумати.

Він кидає на мене швидкий погляд, кутики його губ підіймаються в легкій усмішці.

— Виходить, не такий уже й незнайомець, як ти казала, так? — промовляє, нагадуючи про мої попередні слова.

Я стискаю губи, відчуваючи, як усередині щось закипає. Ну звісно, він не міг не підловити мене.

— Це нічого не змінює, — кажу, намагаючись зберегти бодай видимість спокою.

— Справді? — звучить він майже невинно, але цей тон мене дратує.

Скрізь зуби додаю:

— Такі, як ти, не підвозять таких, як я.

Він сміється. Його сміх глибокий, трохи насмішкуватий, але без злоби.

— Цікаво, що саме ти маєш на увазі під «такими, як я».

Я відводжу погляд у вікно, бо не хочу на нього дивитися. Усе, що я відчуваю в цю мить — суміш роздратування, збентеження й втоми.

— Просто забудь, — кидаю я, сподіваючись, що він перестане ставити питання.

Але Роман лише всміхається й продовжує вести машину, ніби насолоджуючись ситуацією.

Машина мчить серпантином, фари виривають із темряви вигини дороги та силуети самотніх пальм. Усередині салону панує дивна суміш напруження й майже затишного спокою. Здається, Роман повністю зосереджений на дорозі, але я відчуваю його мимохідні погляди на мені.

Я вперто дивлюся у вікно, намагаючись не помічати його присутності, та важко ігнорувати дрібниці: запах його парфуму, змішаний із запахом шкіри машини, м’який шум мотора й те, як легко він керує автомобілем. Усе це ніби говорить, що він з іншого світу — далекого, недосяжного, точно не мого.

— Ти завжди така мовчазна? — раптом питає він, руйнуючи тишу.

— А ти завжди такий допитливий? — парирую я, не повертаючись до нього.

Дивно, що він взагалі вирішив розмовляти. Я ж ніхто. Пісок під його ногами.

— Тільки якщо мені нудно, — відповідає він з усмішкою.

Ага, значить хоче, щоб я його розважала? Я повертаюся до нього, щоб кинути осудливий погляд, але його самовпевнена посмішка вибиває з мене слова.

— Хіба таким, як я, кажуть щось окрім «принеси ще бокал»? — кажу нарешті, знову відвертаючись.

— А ти колюча, як для офіціантки. Давно працюєш?

— Підпрацьовую, — виправляю його. — І ще навчаюся.

Не знаю, навіщо я йому це кажу, але, мабуть, мене просто дратує його поверховість.

— Ось як. І ким?

Він питає так, ніби йому справді цікаво.

— Економіст, — відповідаю коротко, щоб не розтягувати розмову.

— Вражає, — каже він, і в його голосі чується щирість.

Я кидаю на нього недовірливий погляд.

— У чому підступ?

— Жодного підступу, — його губи кривляться в легкій усмішці. — Приємно чути, коли люди знають, чого хочуть.

Я стискаю лямку рюкзака трошки сильніше. Його слова звучать несподівано… правильно. Наче він справді схвалює мої мрії. Це дивно і зовсім не пасує до його образу.

— Приємно, кажеш? — фиркаю я. — Не думаю, що тобі є діло до чужих мрій.

— Можливо, і є, — спокійно озивається він. — Ти ж не знаєш мене, Еліно.