Розділ 2.3

У його словах надто багато правди, але я придушую бажання взятися за ручку дверцят.

— Впевнена. Дякую за турботу, але я впораюся.

— Впораєшся? — Він знову сміється тихо, але в цьому сміху звучить виклик. — Ти хоч уявляєш, наскільки тут може бути небезпечно?

Я прикушую губу, відчуваючи, як роздратування піднімається хвилею.

— Краще ризикнути на дорозі, ніж опинитися в машині з тобою, — кидаю я, сама дивуючись своїй сміливості.

Його усмішка на мить стає ширшою, а потім зникає, ніби він щось для себе вирішив.

— Добре, як хочеш. — Він підіймає скло, але машина не рушає з місця.

Я стою, чекаючи, що він поїде, але цього не відбувається. Роман не рухається, і його фари продовжують освітлювати дорогу попереду. Це змушує мене нервувати ще більше.

— Чого ти чекаєш? — питаю я нарешті, не витримавши.

— Просто спостерігаю, як ти йдеш додому, — спокійно відповідає він. — Раптом щось станеться, і мені доведеться тебе рятувати.

Я невдоволено стискаю зуби, але не знаходжу, що сказати. Розвернувшись, починаю йти вперед, відчуваючи на собі його погляд, мов прожектор.

Міцніше стискаю лямку рюкзака і вперто йду вперед. Машина повільно котиться за мною, ніби насміхаючись. Фари освітлюють дорогу переді мною, перетворюючи мою тінь на дивну, витягнуту фігуру.

— Ну й навіщо він це робить? — бурмочу собі під ніс, стримуючи роздратування.

Позаду чується тихе урчання двигуна, мої кроки стають швидшими, але й машина не відстає. Усе це починає мене виводити з себе.

— Чудово, просто чудово, — шепочу я, відчуваючи, як роздратування переходить у злість.

Озираюся через плече. Машина все так же їде за мною, ані на сантиметр не наближаючись, але й не залишаючи мене наодинці з думками. Знову повертаюся й іду швидше.

— Оце тобі й благородний мільйонер, — бурмочу, нервово кусаючи губу. — Ні лицар, ні рятівник. Типовий з тих, хто вважає, що весь світ йому винен…

Я міняю руку на рюкзаку, бо плече починає ниючe боліти, але, здається, це не допомагає. І, як на зло, ноги вже добряче гудуть. Пригадую весь вечір: нескінченні підноси, замовлення за замовленням, втома від шуму та натягнутих усмішок. Прекрасне завершення робочого дня, просто чудово.

Зрештою я не витримую. Лаючись собі під ніс, різко зупиняюсь і розвертаюся до машини.

Роман пригальмовує, авто м’яко завмирає просто навпроти мене. Його обличчя освітлює тьмяне світло панелі приладів, і я помічаю легку усмішку — ніби він передбачив, що я здамся.

— Добре, — різко кидаю я, зробивши крок ближче. — Ти виграв.

— Це не гра, — спокійно відповідає він, і від цього спокою мені хочеться розлютитися ще більше.

— Просто відкрий двері, — огризаюсь я, розуміючи, що сперечатися з ним зараз безглуздо.

Роман трохи схиляє голову, ніби розмірковує, але наступної миті дверцята пасажирського сидіння відкриваються. Я вагaюся мить, але все ж роблю глибокий вдих і сідаю в машину.

Зачиняю двері за собою і, не дивлячись на нього, зосереджуюсь на застібці ременя безпеки. У голові крутяться думки: Ну і що я роблю? Вирішила, що серед ночі буду невидимкою в його компанії? Чи, може, наївно думаю, що він мене не запам’ятає?

Коли ремінь клацає, я повертаюся до нього.

— Тільки додому, — попереджаю, намагаючись надати голосу впевненості.

— А куди ж іще? — відповідає він із легкою усмішкою, рушаючи з місця.