Розділ 2.2

«Не будь дурною, Еліно», — подумки сварю себе, але серце зрадницьки б’ється швидше.

Коли я доходжу до ділянки з пляжем, мій погляд вихоплює з темряви силует машини, припаркованої біля узбіччя. Страх піднімається хвилею, пробираючи до самих кісток. Чому вона стоїть тут? Хтось вирішив помилуватися нічним морем? Чи влаштував тут побачення?

З огляду на те, що деякі дівчата сьогодні явно знайшли собі компанію, останній варіант здається найбільш ймовірним. Я пришвидшую крок, відчуваючи, як нічне повітря стає важчим. Машина, що стоїть біля узбіччя, виглядає темною тінню на тлі пляжу. Єдиний проблиск світла — ледь помітне відбиття фар. Я не хочу неприємностей. Не хочу натрапити на когось, хто вирішив провести вечір не так невинно, як задумано.

Коли я підходжу ближче, помічаю на березі чоловічу фігуру. Він стоїть нерухомо, ніби про щось думає або просто дивиться на хвилі. Це дивно. Одинокий чоловік уночі на пляжі. Від самої цієї думки мене пробирає холод.

Моя інтуїція волає про небезпеку, і я, не гаючи часу, намагаюся проскочити повз машину, уникаючи зайвого шуму. Краєм ока відмічаю, що чоловік навіть не повертається. Можливо, він занадто занурений у свої думки, але це не заспокоює. Моє серце б’ється швидше, і я пришвидшуюся.

Здавалося, мені вдалося пройти непоміченою. Я вже достатньо далеко, впевнено рухаюся вздовж дороги, коли раптом позаду чується звук мотора. Цей рев двигуна розрізає нічну тишу, змушуючи мене здригнутися.

Фари машини освітлюють дорогу переді мною, а за мить автомобіль мене обганяє. Я видихаю з полегшенням, думаючи, що, можливо, це просто хтось вирішив поїхати. Але мої сподівання руйнуються, коли машина різко гальмує попереду.

Я зупиняюся, серце знову починає скажено калатати. Машина повільно здає назад, наближаючись до мене. Я не рухаюся, вся стискаюсь від страху, дивлячись на те, як незнайомець явно помітив мене.

Автомобіль зупиняється поряд. Скло з боку водія опускається, і я ледь не втрачаю дар мови, коли бачу знайоме обличчя.

— Ти? — зривається з губ раніше, ніж я встигаю себе зупинити.

Роман нахиляється трохи ближче, щоб краще мене роздивитися, і його погляд зупиняється на моєму обличчі.

— Що ти тут робиш одна? — його голос звучить спокійно, навіть байдужо, але в ньому є щось таке, від чого всередині все напружується.

Моє перше бажання — просто розвернутися й утекти. Але ноги ніби приросли до асфальту.

— Я… — починаю я, але слова плутаються. — Просто йду додому.

Він дивиться на мене з легкою усмішкою, ніби мої слова здаються йому смішними або абсурдними.

— Давай підвезу, — пропонує він. У його тоні чується щось між пропозицією та наказом.

— Що? Ні, дякую, я до незнайомців не сідаю, — видавлюю я, намагаючись виглядати впевнено, хоча всередині все тремтить.

— Мене важко назвати незнайомцем, — сміється Роман, злегка подаючись уперед.

Я завмираю, не знаючи, що на це відповісти. Невже він мене впізнав? Мабуть, пам’ятає «анорексичку» — так він мене назвав? Можливо, вирішив ще раз позбиткуватися?

— Це не робить тебе безпечним, — парирую я, напружено стискаючи ремінець сумки.

— І все ж це краще, ніж іти пішки одній по цій дорозі, посеред ночі. — Його погляд ковзає по мені, оцінювальний, але не нав’язливий — скоріше вивчаючий. — Ти впевнена у своєму рішенні?