Розділ 2

Решту вечора я проводжу з натягненою усмішкою, з усіх сил намагаючись не видати своїх емоцій. В очах гостей — я спокійна, навіть безтурботна, але всередині все кипить. Принцеса міста, як її тут називають, іде однією з перших. Без чоловіка. Без звичного блиску в очах. Її вихід здається таким гучним, що за собою залишає гул, який не заглушають навіть розмови та сміх.

Я майже фізично відчуваю погляд Романа. Його слова, наче шипи, застрягають десь глибоко всередині — і як би я не намагалася їх ігнорувати, вони продовжують терзати мене. Чому це взагалі зачіпає? Хіба він не такий самий, як усі ці «важливі персони», що звикли вважати себе вищими за інших? Але щось у його їдкості вибиває ґрунт з-під ніг — ніби він бачить те, що я так ретельно приховую.

Я намагаюся відволіктися, кидаюся в роботу, але постійно ловлю себе на тому, що шукаю його в натовпі. І знаходжу. Роман вирізняється навіть серед цієї еліти. Його напруженість тягне до себе, мов магніт. Ввічливі усмішки, ідеальні манери, але варто придивитися — і стає видно, як навколо нього згущуються невидимі хмари. У його погляді стільки стриманого гніву або, може, болю, що стає моторошно.

Вечір добігає кінця, гості розходяться. Його друг давно зник, а от Роман усе ще тут — ніби не хоче йти, але й не шукає іншої компанії. Це здається дивним, навіть трохи лякає. Невже він боїться пліток? Чи сам не знає, що йому робити?

Нарешті я закінчую зміну. Голова гуде, ноги болять ще дужче. У роздягальні я переодягаюся у свої джинси, просту футболку і картату сорочку. Недбало закочую рукави, щоб не виглядати такою виснаженою. Але всередині я вимотана до краю. Коли я збираю сумку, телефон раптом вислизає з рук і падає на підлогу. Піднявши його, розумію, що батарея повністю розрядилася. Чудово. Просто чудово.

Я виходжу на вулицю. Нічне повітря одразу б’є в обличчя прохолодою, змушуючи мене змерзнути. Світло в будівлі позаду гасне, і все навколо поринає в темряву. Удалині чути шум моря, але поблизу — ні душі. Автобус, який розвозив персонал, теж поїхав, залишивши мене одну в цьому глухому місці.

— Чорт… — шепочу я, відчуваючи, як усередині піднімається розпач.

Сумка зісковзує з плеча, але мені вже все одно. Єдиний вихід — йти вздовж дороги до селища. Звідти я зможу викликати таксі. Скільки це буде коштувати — навіть думати не хочу, але інших варіантів немає.

Я поправляю сумку, важко зітхаю і роблю крок уперед. Морське повітря бадьорить, але разом з ним у пам’яті спливає його голос: «Я одружений. І навіть якби не був — такі анорексички мені не до вподоби».

— Катись ти до біса, міський принце, — бурмочу я, відчуваючи, як образа і злість розтікаються по всьому тілу.

Мене обурює те, що його слова засіли в моїй голові. Яке мені діло до його думки?

Дорога йде в темряву, але я продовжую йти — крок за кроком. Я рухаюся вузькою дорогою, освітленою лише тьмяним світлом поодиноких ліхтарів, вдихаю холодне морське повітря. Все навколо здається занадто тихим, наче навіть вітер боїться порушити цю дивну тишу. Асфальт під ногами вологий, і в темряві здається, що він вкритий тонким шаром дзеркальної води.

З кожним кроком я все більше відчуваю легке занепокоєння. Темрява навколо густішає, мов туман, і я мимоволі прислухаюся до кожного шурхоту. Мені раптом здається, що хтось стежить за мною з темряви.

«Не будь дурною, Еліно», — подумки сварю себе, але серце зрадницьки б’ється швидше.

Коли я доходжу до ділянки з пляжем, мій погляд вихоплює з темряви силует машини, припаркованої біля узбіччя. Страх піднімається хвилею, пробираючи до самих кісток. Чому вона стоїть тут? Хтось вирішив помилуватися нічним морем? Чи влаштував тут побачення?

З огляду на те, що деякі дівчата сьогодні явно знайшли собі компанію, останній варіант здається найбільш ймовірним. Я пришвидшую крок, відчуваючи, як нічне повітря стає важчим. Машина, що стоїть біля узбіччя, виглядає темною тінню на тлі пляжу. Єдиний проблиск світла — ледь помітне відбиття фар. Я не хочу неприємностей. Не хочу натрапити на когось, хто вирішив провести вечір не так невинно, як задумано.

Коли я підходжу ближче, помічаю на березі чоловічу фігуру. Він стоїть нерухомо, ніби про щось думає або просто дивиться на хвилі. Це дивно. Одинокий чоловік уночі на пляжі. Від самої цієї думки мене пробирає холод.

Моя інтуїція волає про небезпеку, і я, не гаючи часу, намагаюся проскочити повз машину, уникаючи зайвого шуму. Краєм ока відмічаю, що чоловік навіть не повертається. Можливо, він занадто занурений у свої думки, але це не заспокоює. Моє серце б’ється швидше, і я пришвидшуюся.

Здавалося, мені вдалося пройти непоміченою. Я вже достатньо далеко, впевнено рухаюся вздовж дороги, коли раптом позаду чується звук мотора. Цей рев двигуна розрізає нічну тишу, змушуючи мене здригнутися.

Фари машини освітлюють дорогу переді мною, а за мить автомобіль мене обганяє. Я видихаю з полегшенням, думаючи, що, можливо, це просто хтось вирішив поїхати. Але мої сподівання руйнуються, коли машина різко гальмує попереду.

Я зупиняюся, серце знову починає скажено калатати. Машина повільно здає назад, наближаючись до мене. Я не рухаюся, вся стискаюсь від страху, дивлячись на те, як незнайомець явно помітив мене.

Автомобіль зупиняється поряд. Скло з боку водія опускається, і я ледь не втрачаю дар мови, коли бачу знайоме обличчя.