Розділ 2.1

Решту вечора я проводжу з натягненою усмішкою, з усіх сил намагаючись не видати своїх емоцій. В очах гостей — я спокійна, навіть безтурботна, але всередині все кипить. Принцеса міста, як її тут називають, іде однією з перших. Без чоловіка. Без звичного блиску в очах. Її вихід здається таким гучним, що за собою залишає гул, який не заглушають навіть розмови та сміх.

Я майже фізично відчуваю погляд Романа. Його слова, наче шипи, застрягають десь глибоко всередині — і як би я не намагалася їх ігнорувати, вони продовжують терзати мене. Чому це взагалі зачіпає? Хіба він не такий самий, як усі ці «важливі персони», що звикли вважати себе вищими за інших? Але щось у його їдкості вибиває ґрунт з-під ніг — ніби він бачить те, що я так ретельно приховую.

Я намагаюся відволіктися, кидаюся в роботу, але постійно ловлю себе на тому, що шукаю його в натовпі. І знаходжу. Роман вирізняється навіть серед цієї еліти. Його напруженість тягне до себе, мов магніт. Ввічливі усмішки, ідеальні манери, але варто придивитися — і стає видно, як навколо нього згущуються невидимі хмари. У його погляді стільки стриманого гніву або, може, болю, що стає моторошно.

Вечір добігає кінця, гості розходяться. Його друг давно зник, а от Роман усе ще тут — ніби не хоче йти, але й не шукає іншої компанії. Це здається дивним, навіть трохи лякає. Невже він боїться пліток? Чи сам не знає, що йому робити?

Нарешті я закінчую зміну. Голова гуде, ноги болять ще дужче. У роздягальні я переодягаюся у свої джинси, просту футболку і картату сорочку. Недбало закочую рукави, щоб не виглядати такою виснаженою. Але всередині я вимотана до краю. Коли я збираю сумку, телефон раптом вислизає з рук і падає на підлогу. Піднявши його, розумію, що батарея повністю розрядилася. Чудово. Просто чудово.

Я виходжу на вулицю. Нічне повітря одразу б’є в обличчя прохолодою, змушуючи мене змерзнути. Світло в будівлі позаду гасне, і все навколо поринає в темряву. Удалині чути шум моря, але поблизу — ні душі. Автобус, який розвозив персонал, теж поїхав, залишивши мене одну в цьому глухому місці.

— Чорт… — шепочу я, відчуваючи, як усередині піднімається розпач.

Сумка зісковзує з плеча, але мені вже все одно. Єдиний вихід — йти вздовж дороги до селища. Звідти я зможу викликати таксі. Скільки це буде коштувати — навіть думати не хочу, але інших варіантів немає.

Я поправляю сумку, важко зітхаю і роблю крок уперед. Морське повітря бадьорить, але разом з ним у пам’яті спливає його голос: «Я одружений. І навіть якби не був — такі анорексички мені не до вподоби».

— Катись ти до біса, міський принце, — бурмочу я, відчуваючи, як образа і злість розтікаються по всьому тілу.

Мене обурює те, що його слова засіли в моїй голові. Яке мені діло до його думки?

Дорога йде в темряву, але я продовжую йти — крок за кроком. Я рухаюся вузькою дорогою, освітленою лише тьмяним світлом поодиноких ліхтарів, вдихаю холодне морське повітря. Все навколо здається занадто тихим, наче навіть вітер боїться порушити цю дивну тишу. Асфальт під ногами вологий, і в темряві здається, що він вкритий тонким шаром дзеркальної води.

З кожним кроком я все більше відчуваю легке занепокоєння. Темрява навколо густішає, мов туман, і я мимоволі прислухаюся до кожного шурхоту. Мені раптом здається, що хтось стежить за мною з темряви.