Розділ 1.3

— Ромо, ти не правий, — намагається вмовити його Анна.

— Аню, займися тим, що в тебе зазвичай добре виходить — ходи поміж людей і роби вигляд, що нічого не сталося, — доволі грубо, навіть різко кидає Роман, не приховуючи у голосі свого гніву.

Мертва тиша огортає їх на мить. Така тиша, що я чую власне дихання. Я стою мов укопана, немов випадковий свідок того, чого бачити мені не слід.

Анна помічає мене, і її обличчя наливається червоним. Приниження й злість борються в її очах. З принцесою нашого міста так себе не ведуть. Навіть якщо це її чоловік. І особливо при сторонніх.

— Що ти застигла?! — різко кидає вона мені. — Іди працюй!

Я дивлюся на Анну, намагаючись приховати ніяковість. Її голос звучить так, ніби я щойно порушила якийсь негласний закон. Я не виправдовуюся, не сперечаюся — просто киваю і, розвернувшись на підборах, відходжу, ніби це був звичайний наказ. Але всередині все кипить.

Втім, далеко відійти не вдається. Компанія гостей, що стоять неподалік, кличе мене до себе. Я впевнена: шампанське їм не потрібне. Судячи з їхніх зацікавлених поглядів, вони теж чули підвищений голос Романа Савчука і жадають свіжих пліток.

Поки я роблю до них кілька кроків, Анна проходить повз мене швидким кроком. Випадково чи навмисно — хто знає — вона зачіпає мою руку, і піднос із келихами летить на траву. Хрускіт скла, бризки шампанського. Я опускаюся на коліна, швидко збираючи уламки, стараючись не дивитися ні на кого.

У цей момент за спиною до мене долинають уривки розмови. Мабуть, вони вважають, що я надто далеко, щоб почути, але слова чітко долітають до мене.

— Ти б переспав з нею?

Холодний тремор пробігає по моєму хребту. Не треба гадати, про кого йдеться. Вони говорять про мене.

— Що? — відповідає Роман, у його голосі чується роздратування.

— По обличчю видно, — хмикає Павло.

— Ні, — різко відрізає Роман. — Я взагалі-то одружений, якщо ти забув. І моя дружина щойно влаштувала невеличкий спектакль.

Здається, Павло фиркає.

— Думаю, дівчина вже поплатилася за це, — додає він з насмішкою. Звичайно, він має на увазі мій розбитий піднос. Я вже уявляю, як вартість келихів вирахують із моєї зарплати.

— Але вона нічого так, — продовжує Павло.

— Не неси нісенітниць, — сухо відгукується Роман. — Я одружений і нічого не помітив.

— Ну-ну, — Павло сміється тихо, майже глузливо. — Від мене не приховаєш. Штамп у паспорті зір не відбирає. Я бачив, як ти на неї дивився.

— Я просто відмітив, що вона занадто худа. Їй би харчуватися краще.

Стриманий смішок Павла лише підливає масла у вогонь.

— Дивний висновок. Хоча, б’юся об заклад, вона тобі все одно не дасть.

— Що? — голос Романа стає різкішим.

— По ній видно, що вона пай-дівчинка. Навіть очима не стріляла, коли я дивився. Такі, як вона, надто затиснуті.

— Може, ти просто не в її смаку? — усміхається Роман.

— Мої гроші — у смаку будь-якої, — огризається Павло. — Але вона явно дивилась на тебе з інтересом.

— Повторюю: мені це не цікаво. Такі анорексички мені не до вподоби.

Слова ріжуть, як ніж. Я стискаю пальці, відчуваючи, як кров приливає до щік. Навіть якщо не хочу, це зачіпає.

— Дивись, щоб дружина не почула, — весело додає Павло. — Вона ж теж прагне до надмірної худорлявості.

Я підіймаюсь із землі, збираю залишки скла й пряму до службового приміщення. Голова гуде від обурення, але я стараюся триматися. Протискаюся повз офіціантів, які розставляють нові келихи та страви на підноси, залишаю свої уламки й одразу йду до вбиральні. Мені потрібно вмитися. І заспокоїтися.

Відкручую кран — крижана вода обливає пальці, а потім обличчя. Я глибше дихаю, намагаючись змити з себе липку злість. Піднімаю погляд на дзеркало.

Світло-русяве волосся стягнуте в тугий хвіст, обличчя трохи зблідле. Біла сорочка сидить ідеально, підкреслюючи фігуру — надто струнку, навіть за моїми мірками. Штани та жилетка додають строгості, туфлі на невеликому підборі — практичні, але все ще елегантні. Я виглядаю бездоганно, як і личить персоналу, але чомусь усередині все тріщить.

«Занадто худа…» — ці слова повторюються в голові, як заїжджена платівка.

Так, останнім часом я мало їла. Навчання, робота, сварки з мамою… Коли думати про їжу? Але щоб мене обговорювали, наче я товар на вітрині…

Я стискаю зуби, дивлячись на своє відображення.

— Мені байдуже до твоїх слів, — шепочу, стираючи воду з обличчя.
_______________________________________
А ось і перший погляд між героями? І перше непорозуміння.