Розділ 1.1

Наша історія почалася п’ять років тому, у невеликому промисловому містечку на березі моря.

— І гуркнув грім!

— Що? — я обертаюся на голос Оксани, яка підійшла ззаду й прошепотіла це мені прямо у вухо.

Ми з нею сьогодні на одній зміні. Ресторан, де я підпрацьовую, організував виїзний благодійний банкет для VIP-гостей. Майже весь персонал працює без перепочинку — обіцяють пристойні чайові, а вони мені зараз дуже потрібні. Заміський комплекс, де проходить захід, розташований на березі затоки, за дві години їзди від нашого міста.

Сонце все ще не здає позицій, хоч вечір уже близько. Вересневе південне тепло виснажує, а роздратування через примхи гостей наростає. Єдине спасіння — легкий морський бриз. Він то ніжно торкається шкіри, то зникає, залишаючи по собі липке повітря.

Я звично ігнорую зверхні погляди гостей та їхню повну байдужість. Моя мрія — вирватися звідси, з цього захолустя, поїхати до столиці й нарешті влаштуватися в нормальний офіс із гідною зарплатою. Заради цього я вкалую на всіх можливих змінах. Мені потрібна фінансова подушка, щоб здійснити свій план. Але це непросто. Особливо з таким тягарем, як мама.

Вона хворіє, п’є й постійно виснажує мене. Будь-яка розмова закінчується або криками, або черговим проханням про гроші. Її прокляття звучать надто часто, щоб я могла просто відмахнутися. У свої двадцять один я вже навчилася: розраховувати треба тільки на себе. Зараз я закінчую останній рік навчання і скоро отримаю диплом за спеціальністю «економіка підприємства». Щоправда, з ним у нашому місті робити нічого.

Тут, здається, усе крутиться навколо одного — вуглевидобутку. Наше місто, розкинуте на березі моря, стало найбільшим у країні районом чорної металургії. І все це багатство належить одній людині — Радіону Савчуку. Проте він рідкий гість в власному заводу, але три роки тому прислав свого сина Романа.

— Подивись туди, ближче до кінця майданчика, під тінь дерева, — Оксана киває в той бік, трохи нахиляючись до мене. Я стежу за її поглядом і, звісно ж, бачу його — Романа Савчука, відомого як «міського принц».

Сьогодні він тут. Авжеж. На ньому ідеально пошитий костюм: білосніжна сорочка з підкоченими рукавами через спеку, темно-синя жилетка, що підкреслює його рельєфні м’язи, і брюки в тон. Усе виглядає бездоганно, як завжди. Але щось у виразі його обличчя видає внутрішнє напруження.

Він виділяється серед гостей. Його присутність відчувається в повітрі, ніби густий аромат дорогого тютюну, змішаний із морською свіжістю. Його статна постать, широкі плечі, вузька талія — усе говорить про дисципліну та регулярні тренування. Густе чорне волосся акуратно підстрижене, а вольова лінія щелепи й ідеально рівний ніс завершують образ. Чоловік, який знає, чого хоче, і завжди цього досягає.

Ідеальний сучасний «принц».

— Як він тобі зблизька? — Оксана штовхає мене ліктем.

Я відриваюся від споглядання його фігури.

— Що «як»?

— Ну, принц нашого міста, — підморгує вона. — Наші дівчата від нього млiють, а ти?

— Не розумію, у чому ажіотаж, — відповідаю я, але всередині щось зрадницьки стискається. Можливо, це заздрість. Або злість. Він — син мільярдерів, якому все дається легко. А я? Я вкалую, щоб просто вижити.

Оксана лише усміхається, а я відвертаюся, щоб продовжити розносити закуски. Глупо витрачати думки на людину, яка навіть не здогадується про моє існування.

Колись його поява в нашому містечку стала справжньою сенсацією, що струсонуло розмірене життя місцевих. Спочатку всі поставилися до нього з підозрою — ну звісно, син власника майже всього міста. Усі чекали примх «золотого хлопчика». Але Роман Савчук швидко розвіяв ці стереотипи. Він виявився не просто сином впливового батька, а грамотним керівником з дипломом одного з найкращих університетів світу. І, що дивовижно, він думав не лише про гроші, а й про людей.

Це було дивно, тому що його батько — справжній хижак у бізнесі. Але Роман діяв інакше. Він провів модернізацію заводу, зберігши всі робочі місця. Оплатив навчання працівників, запровадив чудовий соцпакет. А ще вирішив вкладати в наше місто: реконструкція парку, перетворення його з убогого пустиря на зелену казку — усе це його заслуга. Ремонт доріг, стипендії студентам коледжу — завдяки цьому всьому він швидко став місцевим героєм, негласним «принцом» нашого містечка.

І, звісно, у кожного принца має бути принцеса. У нас така була — Анна, донька мера. Справжня розумниця й красуня: переможниця конкурсів, з ідеальними манерами та благородною поставою. Її золотаві локони блищали, як шовк, а витончена фігура викликала заздрість у дівчат і захоплення у чоловіків.

____________________________________
Ось ми і підішли до початку їх знайомства.

Якщо вам цікаво, то не забувайте ТИСНУТИ СЕРЦЕ і ДОДАВАТИ В БІБЛІОТЕКУ, щоб отримувати повідомлення про оновлення