Пролог. Ч.1

— Савчук, прибери руки!

Мої долоні впираються в чоловічі груди, намагаючись відштовхнути його, але він навіть не ворухнувся. Таке відчуття, ніби легше зрушити стіну. Його люта аура тисне, наче витісняє все повітря навколо. Легені палають, а я не можу вдихнути, задихаючись від його близькості. Його тіло таке міцне, сильне, мускулисте, моторошно знайоме, хоча минуло вже стільки років.

До біса, чому він так добре виглядає? Чому не заплив жиром, чому досі ця ідеальна фізична форма? Цей могутній торс, рельєфний прес, масивні м’язи… немов уособлення естетики. У фізичному плані він став тільки кращим з роками. А характер? Такий самий огидний, як і раніше. Зарозумілий. Мерзотний.

Цей покидьок отримає по заслугах. Тепер усе інакше. Ми знову поруч — уперше за п’ять років, але ситуація більше не під його контролем. Це моя гра.

Він повільно усміхається. Губи, які я колись цілувала самозабутньо, тепер скривлені в гіркій насмішкуватій усмішці.

— Чого така напружена, матую? — Його глузливий тон проникає у вуха наче отрута. — Ти повинна радіти зустрічі з пасинком.

— Прибери руки! — шиплю, відчуваючи, як загроза зростає з кожним його рухом.

Він сміється. Цей низький, зухвалий сміх віддається луною в моїй голові. Я відчуваю, як одна його рука повільно сповзає вниз, ніби залишаючи на моїй шкірі опіки, тоді як інша утримує мої зап’ястки, притиснувши їх над головою. Серце калатає скажено, ніби намагається вирватися з грудей.

— Гаряча, — протягує він, ковзаючи поглядом по моєму обличчю. — Набагато гарячіша, ніж була раніше. Ти навіть округлилася, стала жіночною. Груди — упевнена трійка, а не двійка з натяжкою. Якщо колись я сумнівався, спати з тобою чи ні, то тепер таких думок навіть не виникає.

— Як я пам’ятаю, ти зовсім не сумнівався, просто грався у зваблення. Припини, Романе! — я зриваюсь на крик. — Перестань говорити гидоти! Ми в домі твого батька. Прояви хоч краплю поваги.

— Повага? — його усмішка стає ще ширшою. — А ти проявила повагу, коли застрибнула до нього в ліжко? Скажи, це почалося одразу після нашого розриву? Чи ти вже тоді прикидала, хто з нас вигідніший: я чи він?

— Досить! Я не знала, що Радіон — твій батько! — мої слова звучать на межі крику.

Сподіваюся, що звучу правдоподібно, але він скептично фиркає, відверто знущаючись. І він має рацію, чорт би його побрав. Але я не збираюся здаватись. Буду стояти на своєму — що це все лише дика випадковість.

Я згадую той момент, коли Радіон підвів мене до столика, де нас чекав він. Його погляд, сповнений шоку. Моя внутрішня втіха, яку я старанно приховувала. Але ейфорія минула. Тепер я розумію, наскільки глибоко влізла. Адже я збираюся вийти заміж за батька чоловіка, з яким у мене деякий час були таємні, пристрасні, болючі стосунки.

Роман нахиляється ближче. Його губи майже торкаються моїх. Серце пропускає удар.

— Це помста, Елічко? — його голос звучить оманливо м’яко. — За ту дурну жартівливу витівку?

Попри те, що минуло стільки років, серце стискається, коли він називає наші стосунки жартом. Жартом, який обійшовся мені надто дорого, який кардинально змінив моє життя. Та й мене саму змінив.

— Відійди! — шиплю, відчуваючи, як тремтить голос. — Це не помста, Романе. Це… помилка. Я не знала, що Радіон твій батько. Я б ніколи…

Він закидає голову й голосно сміється.

— Яка зворушлива щирість. Ти завжди була хорошою акторкою, Еліно. І, здається, з роками стала тільки кращою.

Я стискаю зуби, слухаючи його звинувачення — настільки абсурдні, що хочеться закричати. Я ніколи не гралася з ним. Це він — той, хто розбив моє дівоче серце вщент.

— Відпусти мене, Савчук! — шиплю, ривком намагаючись вирватися.

І цього разу він мене слухається. Я вириваю свої зап’ястки з його хватки, відчуваючи, як шкіра палає. Розтираю червоні сліди, намагаючись приховати, як усе всередині тремтить. Він робить крок назад, але його погляд усе ще прикований до мого обличчя. Ці очі — з викликом і… ще чимось. Тим, чого я не можу зрозуміти. Або, можливо, просто боюся визнати.

Я збираю всю свою волю в кулак, ховаючи паніку. Переді мною стоїть не просто людина з минулого. Це привид. Примара тих днів, які я роками намагалася забути.

— Якщо ти думаєш, що зможеш так легко мене спровокувати, ти помиляєшся, — мій голос звучить холоднокровно, хоча всередині я тремчу. — І не називай мене «матусею».

Роман примружується. Напруга в кімнаті наростає, ніби повітря стало густим і липким. Мені на мить здається, що в його очах промайнув біль. Або каяття. Але цей проблиск зникає надто швидко, щоб я встигла зрозуміти, чи був він реальним.

— Ти зібралася вийти заміж за мого батька, Елю. То хто ти мені тепер? Звісно, матуся, бо знаєш, слово «мачуха» звучить якось грубувато. Наче тобі сорок, а не двадцять сім.

_________________________________________

Любі мої читачі! Вітаю вас на сторінці моєї нової історії. Вона планується емоційною, не простою, трохи драми, кохання і важких рішень. 

Чекаю на ваші серденька і коментарі, бо мені важлива ваша підтримка!