Частина 5. У якій час повірити в диво

Тонелі були темними, але Ярослав упевнено вів мене вперед. Здавалося, він знає дорогу. Проте мене хвилювало, що з кожним кроком холод був все більший. Легка святкова сукня не могла мене врятувати від зими.

Що буде далі, коли ми покинемо палац? Про це взагалі, хтось подумав?

— Няв, — покликав мене котик і ми нарешті вийшли з коридорів надвір.

Земля була вкрита снігом мені по коліна, а я була лише у легких туфельках.

— Мені холодно, — в голос сказала я.

Ярослав подивився на мене з тривогою, але кивнув. Сподіваюсь, що і справді прийняв до уваги цей момент. Бо я так довго не протяну.

Він запригнув на сніг і побіг уперед.

— Стій! — вигукнула йому в слід. — Ти ж не хочеш, щоб я..?

Але він мене не чув. Чесно слово, мені набридло, що я постійно бігаю за цим хлопцем!

Робити нічого, доведеться йти за ним. Бо стояти тут теж не вихід — так швидше замерзну.

Трохи невпевнено, зробила декілька кроків, обійнявши себе руками. Сніг не витримував моєї ваги, ноги провалювались. Видно, тільки нещодавно випав. Навряд чи далеко пройду. Та може далеко і не треба?

Назбиравши у собі сил, пішла за Ярославом.

— Няв, — повернувся білий пакостник.

Він схопив зубами мою сукню і направив мене зовсім в інший бік.

— В ліс? — трохи знервовано перепитала я.

— Няв, — кивнув він.

Знову подивилась на дерева. Несподівано там промайнуло світло.

— Там, хтось чекає, — з полегшенням зрозуміла я.

Мені на зустріч вийшла, якась стара жінка з теплим хутром у руках.

— Тримай, — протянула вона мені одяг.

На перевірку, це виявилась тепла кожушанка, яку я швидко одягла. Не скажу, що зігрілась одразу, та стало краще.

— Хто ви? — вже синіми напевно губами, запитала я.

— Допоможу, — сухо сказала вона. — Через ліс проведу. Далі сама. Борг. Перед ним, — кивнула на мого пухнастика. — Пішли.

І все. Більше за весь час дороги вона нічого не сказала. Ми йшли десь півгодини, і ні слова! А в мене питань було дуже багато.

Опинившись біля міста, я повернулась, щоб подякувати дивній старій, та поруч не було вже навіть її тіні.

— Няв, — нагадав про себе Ярослав і ми продовжили свій шлях.

Знала б я куди ми прямуємо... Було дуже холодно і страшно. А дорозі не було і краю. Можливо так все і закінчеться? Тут і зараз.

— Няв?

— Нічого, — усміхнулась я. — Просто... знаєш, все це занадто для мене.

Ярослав подивився на мене з провиною і відвернувся.

Він привів мене до ялинки у центрі міста та зупинився.

— Що? — вигукнула я. — Це кінець? Ти впевнений? Ялинка?! Чому нам тоді інша у ліса не подійшла? Їх там сотні було!

Котик сів на дупцю і зітхнув.

— Няв, — трохи вимучено прозвучало.

Звісно, йому теж це все не подобається. Він навіть пояснити мені не може нічого через свою нову подобу.

Раптово забили дзвони, перелякавши мене.

— Що це?

Церква. Новий рік. 

— Це місцевий бій курантів, чи не так? — здогадалась я.

Божевілля. Сама не вірю, що думаю про це... Але ж можна загадати бажання! І все це закінчеться.

Завершиться ж? Магія існує, я в іншому світі! Бажання повинно здійснитись.

Але...

Мій погляд впав на котика. Якщо зараз повернусь додому, він залишиться таким назавжди?

Один, два, три...

Часу не має, я все вирішила!

Чотири, п‘ять...

— Я хочу, — прошепотіла, заплющивши очі.

Дзвони... вони все били і били. А світло стало ще більше. Мене засліплювало.

На якусь мить, я втратила свідомість.

***

Голова дуже сильно боліла. А в роті було сухо, як після вдалої вечірки. З великим трудом, я відкрила очі і одразу ж заплющила їх. Світло, його було так багато!

Ялинку вони запалили, чи що?

Через деякий час, я впоралась і знов відкрила очі. Оглянувшись, завмерла.

Одразу відчула, як крижаний страх підбирається до всього мого тіла. Я вдома... ні, не так. Я вдома! Якого дідька я вдома?! Адже загадала тоді біля ялинки, щоб котик знов став людиною!

Чи... невже це все справді був лише сон? Ні, ні, ні. Цього не може бути. Чи може?

Голова досі жахливо боліла. Я спробувала піднятись і ледве не впала, в очах одразу потемніло. Що ж зі мною? 

Зібравшись з силам сіла на дивані і стала шукати телефон. Він повинен бути десь тут, адже виходить, що я заснула з ним у руках.

Знайшла! Ура! Швидко набрала номер телефону кращої подруги і стала чекати.

— Абонент поза зоною доступу. Будь ласка, передзвоніть пізніше.

Що ж це коїться?! Зі злості знов швирнула телефон, кудись у недра дивану.

Мені потрібна Аліса. Вона має все пояснити. Треба лише дочекатись її.