Частина 3. У якій з‘являється пухнастий Принц

Все ж таки я повернулась і зустрілась з магічними зеленими очима. Зі мною таке вперше, та мені здалось, що це кохання з першого погляду.

Стоп. Гей, ви ж не прийняли мене за тих, хто по дівчатках? Нічого проти них не маю, але задивилась я на розкішного кота з величезними оченятами.

— Ваша Високосте, — знов цей набридлий жіночій голос таки примусив мене відірватись від красеня. — Нас не представили, мене звати леді Марія Фернандо Дарт. 

— Мені відомо, хто ви, — іронічно посміхнулась я. — Дуже гарно відомо.

Дівчина замовкла і знервовано погладила котика, якого тримала на руках. Білосніжний такий, великий.

— Тоді ви все зрозумієте, — трохи сором‘язливо продовжила Марія. — Принц довірив мені подарувати вам цього котика на честь вашого приїзду на зимові свята...

Стало трохи смішно. Вона забула сказати, що принц просто відмахнувся від принцеси. Дуже прямолінійно висловив своє ставлення. Та не будемо зосереджуватись на моїх примарах.

— Як звати котика? — запитала та обережно забрала дорогоцінний подарунок.

— Вирішувати вам, — навіть трохи посміхнулась дівчина.

Я ретельно роздивилась її образ загалом: ніжна, тендітна. Зовсім не схожа на всіх цих аристократичних стерв. Не підходить вона принцу. Тим паче він скоро з улюбленою шахрайкою познайомиться.

— Кидайте його, — сказала їй відверто. — Він вас не кохає. І ви його теж.

— Що ви розумієте, — трохи розлючено відповіла Марія і швидко втекла. 

— Ех, — зітхнула я і поцілувала котика між вушками. — Всі від мене тікають.

Пухнастик відповів щирим мурчанням.

— Будеш в мене Принцом. Хоч один справжній буде у цьому палаці, — розсміялась я.

Котик примружив очі. Як мені здалось, погляд в нього був дещо хитрий. Проте, напевно всі котики такі. Щоправда, в мене домашніх тваринок ніколи не було, але ніколи не пізно завести, так?

Неочікувано Принц вирвався з моїх рук і опинився на підлозі.

— Агов! — трохи перелякано вигукнула я.

Однак пухнаста дупця мене не слухала. Він кудись швидко біг. А моєю першою реакцією було наздогнати його. Ось тепер і біжимо разом темними коридорами.

— Принце? Мені здається, що це вже не жила частина палацу... — розгублено говорила котику. — Принце? Принце!

Безглуздо, згодна. Чому взагалі кіт має відгукуватись на ім‘я, яке йому дали декілька хвилин тому?Але інших ідей, що робити далі в мене не було. Я заблукала разом з ним.

— Треба було просто сказати, комусь знайти кота... — шепотіла собі. — І чому, я взагалі так хвилююсь? Це лише сон. Нічого з ним не станеться.

Та чомусь мені здавалося важливим знайти свого білого.

— Няяяяяв! — почулось з правого боку і я хутко метнулась на звук.

Увірвавшись до якоїсь кімнати, забігала очима у пошуках Принца.

Він сидів біля однієї з картин на стіні.

— Хто це? — запитала я.

Звісно, кіт мені відповість, авжеж. Наблизившись до зображення, прочитала підпис: 

— Принц Ярослав, перший спадкоємиць трону Снігової Імперії, син короля Артура. Хм. А хіба той, з ким я танцювала не єдиний принц?

— Ш-ш-ш! — зашипів котик, вигнувши спину.

Розлютився. Чому? Присівши біля нього, я подивилась у ці зелені очі.

— Сама не вірю, що кажу це. Але... ти натякаєш мені, що справжній принц на картині, а той у залі підробка?

І зовсім я не очікувала, що котик мені кивне!

— Чого тільки не насниться... і що мені робити з цією інформацією?