Частина 1. У якій все починається

Чернетка оповідання. 

Сидячі у черговому заторі, я тихо проклинала Новий рік.

Сніг, сльота, брудні дороги. Ще і затори. А ці дурні люди тільки й розвішують прикраси! От за що можна любити новий рік? Особливо у нас. В Україні, де зима відрізняється відтінками коричневого!

Настрій був мерзенний. Та я сподівалась, що коли приїду додому, то зможу відпочити. Іронія долі, я могла дозволити собі хоч якесь свято лише у Новий рік — день, який я ненавиджу найбільше на світі.

Коли по радіо заграла вже набридла пісенька «свято наближається», я розлючено вдарила по сидінню. От за що мені це все?! Невже хоч один єдиний рік не можна обійтись без гидких пісень і зображень Діда Мороза?! До того ж і люди, як скаженіють — обов'язково треба зайняти все місце на дорозі! Ще і відпустка, як на зло, завжди випадає мені саме на зимові свята!

«Свято наближається, свято наближається», — знов почулось з радіо.

Вони там по другому колу пішли, чи що?!

Коли у мене ще і телефон задзвонив, я готова була вийти з автівки й піти додому пішки. І байдуже, що мені ще три кілометри на підборах потім йти!

— Ало! — гаркнула у трубку я.

— Воу, Грінч, заспокойся! Це лише твоя найкраща подруга, а не викрадач солодощів, — розсміялась Аліса.

— А, це ти... хто такий Грінч?

— Не дивилась? — здивувалась подруга. — Я думала це твій улюблений новорічний герой. Він, як і ти, ненавидить Новий рік. Дитячий мультик. Справді не бачила реклами?

— У мене немає улюблених новорічних героїв. І взагалі нічого «улюбленого» і «новорічного» в одному реченні, — втомлено відповіла я.

— Годі тобі гримати, — розсміялася Аліса. — Посміхнись, за вікном сніг падає! Такий гарний, лапатий! Я зараз у парку біля дому фотографуюсь! Тут так круто!

— Шик, а я у заторі. Стою.

— Ну, чому ти така сумна? Це ж Новий рік! Я упевнена, що є хоч якась річ, яка тобі подобається у цей день! — вигукнула подруга.

— Уявляєш? Існує така річ. Моє ліжко. І сон, який я не побачу ще років сто через бісові новорічні затори! — розлючено посигналила іншим машинам я. — Ну, коли вони вже з місця здвинуться?!

— Слухай, якщо тобі немає, чим зайнятись...

— О, ні! — одразу відчула неладне я.

— Зараз тобі відправлю одну книгу, тобі сподобається! Ти точно зміниш своє ставлення до Нового року після цієї історії! — майже проспівала вона.

— Ні, — вирішила одразу висловити свою думку. — І я не буду це читати.

— Та чому ж ти одразу так?

— Бо ти читаєш фентезі. Безглузді казки для дорослих...

— Навіть дорослим іноді потрібна у житті казка! — наполягала на своєму Аліса.

Божевілля. Та я занадто добре знала цю дівчину. Можна скільки завгодно сперечатись, та легше погодитись.

— Добре, можеш надсилати вже свою книгу, — зітхнула я.

Однаково нічого роботи.

— Ура! — вигукнула подруга і відключилась.

За декілька секунд мені й справді прийшло повідомлення з книгою.

— «Попелюшка для Снігового Принца»?! Боже, Аліса ти серйозно? — вигнула брову, коли прочитала я.

Одразу відмовилась від прочитання цієї маячні з примітивним сюжетом. Звичайна попелюшка, але покрита не золою, а снігом. Ні, ні й, ні. Мені такого «добра» у житті не треба. Моя психіка ще не готова до такого «новорічного дива».

На щастя, автівки зрушили з місця і вже за декілька годин я увійшла до своєї теплої квартири, забувши про розмову з подругою.