розділ 29

Як зробити добру справу і отримати по заслугах

Та мені по барабану, геній ти чи ідіот. Ти тільки визначся, а то не знаю, сміятися з тебе чи плакати.

Сіба Гандзю «Бліч»

Розділ 29

Новий Світ

Кінь акуратно крокував нерівною дорогою і час від часу косився на свого вершника. Ярослав його розумів. Вершник із нього вийшов такий собі. Дещо краще мішка з картоплею. Уроки верхової їзди, про проведення яких подбав Кіого, допомогли не дуже. Падати Ярослав не падав, але варто було трохи збільшити швидкість, тримався він у сідлі лише якимось дивом. Часом він починав сповзати вліво, часом праворуч. Кіого здивовано за цим спостерігав і твердив, що таке неможливо в принципі, там же стремена. А коли Ярослав починав вирівнюватися, іржали навіть коні на стайні.

Загалом, якби не розмова з Яреном про каміння та сморід, нікуди Ярослав не поїхав би. Не ризикнув би знущатися з себе і нещасної тварини, змушеної тягати його на своїй спині. А так, ситуацію хотілося змінити трохи більше, ніж не зганьбитися в чужому світі. На батьківщині Ладане його ніхто не знає, тож і думка людей, які там живуть, якось не дуже турбувала. Конячку Ярославу обрали смирну і спокійну. Їхали неспішно. Тож можна було сподіватися, що доїдуть без пригод.

Наскільки Ярослав зрозумів, серед місцевих розбійників ідіотів, що ризикували нападати на магів, давно не було. Маги від ідіотів місцевий ліс очистили. Ладане і Кіого дуже всі знали в обличчя. Все-таки дочка та племінник місцевого володаря. Тож у їхніх здібностях місцеві злочинні елементи сумніватися не мали. А зовнішність Ярослава взагалі не вписувалася в жодні канони, що теж мало навести на певні думки. Одяг не сильно, але відрізнявся від того, в якому ходили місцеві жителі. Та й магів від не магів розбійники відрізняти вміли, довелося навчитися в ім'я виживання виду. Амулетами обзавелися, слабо обдарованими консультантами, що підробляють у бандах.

Тож поїздка була тиха, спокійна та нудна. Краєвиди різноманітністю не відрізнялися. Ладане та Кіого тихенько перемовлялися. Ярослав слідуючи давній звичці, дивився на дерева і кущі, немов їхав до родичів в електричці, і ця рослинність миготіла за вікном. Тільки стовпів не вистачало.

Дерева Ярослав не впізнавав, щоправда, він у них не розбирався й у рідному світі. Хіба що платан від акації міг відрізнити. Але їх і сліпий не сплутає. Загалом, дерева як дерева, кущі як кущі. А он там щось біле валяється. Черепушка, здається.

— Ого, а це що? — з подиву Ярослав смикнув за вуздечку, отримав від свого коня заслужений докірливий погляд і мало не навернувся.

— Де? — зацікавився Кіого.

— Он, дивись, за кущами. Якщо трохи піднятись у сідлі, якраз видно.

Ярослав вказав на невисокий чагарник, за яким біліло щось досить велике.

— Ого! — оцінив побачене Кіого. — Це ж грах, точніше його скелет.

— Що скелет, я бачу. У вас часто такі велетні трапляються?

— Ні, — Кіого мотнув головою. — Рідкісний вид. Вони зазвичай у горах живуть, за болотом. Сюди лише окремі особини спускаються. Не найсильніші. Їх, мабуть, родичі виганяють. Тут печер мало. Грахи живуть у печерах. Ще їх тут старанно винищують, вони на людей полюють. Напевно, легкою здобиччю вважають. Давай подивимося.

— Ага.

Хлопці спритно злізли з коней і кинулися в чагарник, за яким виднівся вражаючий скелет. Ладане лише голосно пирхнула. Скелети її не цікавили.

Уважно вивчивши кістки та будову черепа, Ярослав зрозумів, хто саме надихнув творця зелених скелетів із дзвониками з лабіринту під Містом. Дуже схожий, тільки ще більш масивний і вищий. Пофарбувати в зелений колір, буде один в один.

— Йому, здається, шию зламали. — Кіого задумливо пошкріб нігтем по зміщених хребцях. — Цікаво, хто?

— Такій махині шию зламати не просто, — згодився Ярослав. — Сувеніри братимеш? Ікла, там, кісточку на згадку.

— Та ну його, — відмахнувся Кіого. — Тягати всяку гидоту. От якби я граха сам убив, тоді інша справа. А так, навіщо він мені?

— Як хочеш. Я он камінчик підходящий видивився, — показав Ярослав на камінь, що валявся під кущем.

— Сам ним користуйся.

Кіого обтрусив штани і поплентався до дороги.

Вибивати ікла Ярославу теж було ліньки. Кіого має рацію, якби самі цього велетня вбили, то збирати сувеніри мало б сенс. А так навіть за мисливський трофей не зійде. А тягати весь череп? Та ну його, величезний, тяжкий, брудний. І що з ним робити? Використовувати замість гарбуза на Хелловін?

Рідний світ Кіого та Ладане поки що Ярославу не дуже подобався. Тут було волого, похмуро і туманно. Сонце з'являлося не часто і поспішало сховатись назад. Щоб до хорошого не звикали, напевно. Може, просто пора року така, чи погода? Запитувати Ярослав не ризикнув. Ще образяться.

Люди теж були так собі. Здебільшого, одягнені в якісь безформні вицвілі ганчірки. Менша частина  — обвішана, як новорічна ялинка іграшками, різноманітними брязкальцями, чи коштовностями, чи амулетами. Дороги взагалі огидні. Колись, напевно, вимощені каменем, тепер місцями суміш бруду та кам'яної крихти, місцями абияк натикані камені. Як тут можна пересуватися швидко, Ярослав не уявляв. Тим, хто ризикне їхати тут у кареті, взагалі співчував. А в містах, зустрінутих на шляху, до всього хорошого ще й смерділо.

Взагалі, з усієї подорожі Ярославу сподобався лише тунель. Дивна річ. Заходиш в арку і опиняєшся в нескінченній на вигляд скляній трубі, за якою нічого крім туману різних відтінків сірого не видно. Крокуєш трубою, три-чотири кроки, не більше, і виходиш з іншої арки в іншому світі. Арки були прості. Без прикрас та написів. Просто сірий камінь.

Як воно працює, Ярославу ніхто пояснити не зміг. Чому можна потрапити лише у відомі світи, теж. Варто лише знайти черговий світ і, будь ласка, ходи хоч щодня туди-сюди, а поки його місцезнаходження не вирахували, за всього бажання не потрапиш. Чому, не зрозуміло. Координати ніхто й ніде не вводить. Тунель сам звідкись дізнається, що знайдено ще один світ. Сам створює арку до нього і сам пропускає всіх бажаючих. Варта стоїть лише на виходах. Та й то не скрізь. Хто створив цей тунель, знову ж таки ніхто не знав, забулося за давністю років. Користуються і добре. Дивні люди на погляд Ярослава.