розділ 28

Ладане

Чому Ладане почала турбуватися вона й сама не знала. Може відсторонений вигляд Ярослава не сподобався, може розлога розповідь Кіого, може дощ, що несподівано почався. Просто їй здавалося, що залишати Яро одного не варто, і вона пішла перевірити, як він почувається. Навіть дала собі слово знайти невловимого цілителя академії, якщо спина у хлопця ще болить.

У кімнаті Яро не було, і ніхто не знав, куди він пішов. Це дівчині зовсім не сподобалося.

У найближчому корчмі теж не було. Там взагалі нікого не було, навіть господар кудись зник. Дощ розігнав усіх по домах та зіпсував настрій.

Ладане зітхнула, щільніше насунула каптур і вирішила повернутися до академії. Передчуття у неї було погане. Через нього вона, мабуть, і пішла Яро шукати. Просто до відвідування корчми передчуття було тихим і малопомітним. А де можна сховатись краще, ніж в академії? Там безліч місць, в яких ніколи і ніхто не буває, а в таку погоду не піде тим більш.

Передчуття Ладане не обдурило. Пошукати Ярослава було варто.

Знайшовся він біля озера. Сидів під деревом, бездумно дивився на воду і, здається, нічого навколо не помічав.

Дощ не припинявся. Дерево давно промокло і перестало захищати від холодної води. Земля під деревом теж сухістю не вирізнялася, але хлопець не звертав на це уваги. Він взагалі був десь не в цьому світі.

— Прокляття, — душевно промовила Ладане. Дуже захотілося повернутися до гуртожитку та попросити допомоги у Сан. Як завжди. Визнати вкотре свою безпорадність. — Прокляття.

Дівчина потрусила капюшоном, відганяючи нав'язливе бажання, і побрела до дерева. Повільно. Зуби довелося зчепити, щоб не вибивали дріб, не від холоду, від незрозумілого страху. Яро вона ніколи не боялася. Вона боялася своєї невпевненості.

— Яро.

Він не озвався. Взагалі не відреагував. Просто дивився на воду.

Мокре волосся обліпило обличчя, худе і по-своєму дуже гарне. Вода стікала за комір, ненадовго затримувала великі краплі на носі та підборідді. Синя сорочка здавалася чорною. Поруч у калюжі валяється порожня пляшка від чергового самопального шедевра місцевих шинкарів. Він ще й пив.

— Яро. Прокинься.

Дощ іде, ніби небо плаче.

— Яро.

Шалено захотілося плакати разом з небом. Що вона може зробити? Хто вона взагалі така? Дівча, яке завжди ховається за чужими спинами. Жалюгідна невдаха.

— Яро, прокинься, — голос пролунав благаюче і жалібно, а він ніби не почув. Або не почув насправді. Що він бачить у тій воді?

— Яро, прокинься.

Було дуже холодно. Мокро та холодно. А ще лячно. Страшно, що він ніколи не відірве погляд від сірої води озера, назавжди піде в себе.

Ладане схлипнула, підійшла до нього впритул і стала навколішки. Так було зручніше, так їхні очі були на одному рівні.

— Яро.

Прибрати з обличчя волосся, зовсім темне від води, обхопити обличчя долонями і довго-довго дивитися в самі сині очі на світі, намагаючись знайти там щось схоже на розум. Ніхто так і не помітив, що очі знахідки Ладане Ран із сіро-блакитних перетворилися на сині. Ніхто досить довго у ці очі не дивився. Щоб отримати частину дракона, не обов'язково пити його кров. Іноді достатньо розбудити його тінь. І ніхто ніколи не дізнається, як сильно він тепер боїться перестати бути людиною. Адже йому зовсім не потрібна могутність.

— Прокинься, будь ласка. Теж мені, спляча красуня.

Підняти підборіддя і легенько поцілувати. Раптом допоможе?

— Переді мною ніколи дівчата на колінах не стояли, — хрипкий шепіт і щось схоже на тінь посмішки. А очі заповнює всесвітній смуток. Йому дуже погано.

— Яро, вставай, ти застудишся.

— Ладане, я чудовисько.

— Дурниці, вставай. Ніч скоро. Не примушуй мене плакати.

— Жіночі сльози страшна зброя, — погоджується, але продовжує сидіти, а вона як дурепа стоїть перед нею на колінах і намагається тягнути за плечі. — Ладане, я, правда, чудовисько. Мама мене, мабуть, уже поховала. Усі морги обдзвонила. У службу розшуку подала. А я про неї навіть жодного разу не згадав. Ніка згадував. Моє перше безглузде кохання згадував. Сестру згадував. А маму ні. І батька не згадував. Наче їх ніколи не було.

— Яро, — вона погладила щоку, завела пасмо за вухо і міцно обняла. — Це просто захист організму. Так буває. Розум не хоче миритися з втратою і вдає, що її немає. Я знаю. Зі мною так було. Вставай. Ти найрозумніший і найкращий з усіх моїх знайомих. І ти дуже сильний. На твоєму місці будь-хто давно б збожеволів. Вставай. За тиждень ми з Кіого їдемо додому. У мій дім. Давай візьмемо тебе із собою. Тобі треба побувати у нормальному світі. У Місті неможливо довго жити, цей світ не для життя.

— Давай, — погодився майже байдуже.

Потім вони цілу вічність намагалися підвестися. Ноги ковзали мокрою травою. З дерева зривалися великі краплі, били по голові, пробиралися за комір. Ярослав виявився дуже важким, утримати його сил не вистачало. Сам він стояв погано, чи через холод, чи через випиту гидоту невідомого походження, хоча, п'яним він не виглядав. Він виглядав стомленим і змерзлим. Мокре пташеня.

Ладане з жахом думала про те, як вони будуть йти і скільки разів впадуть. Штани гидко липли до ніг, на коліна бруд, але на те, щоб його обтрусити сил не було. Вона дуже боялася впустити з таким трудом поставленого на ноги хлопця.

— Ходімо, — пропихтіла з-під дивлячись знизу вверх.

— Ходімо, — погодився він, чіпляючись за її плечі. — Пробач мене.

— Нічого, головне дійти.

Вона міцно тримала його за талію. Аби не впустити.

Ішли вони дуже довго під дощем. Хотілося плакати, тільки вона боялася ще більше засмутити Ярослава. Їх гойдало, вони спотикалися, та якимось дивом трималися на ногах. Земля гидко чавкала, чіплялася за взуття, і здавалося, вони ніколи не вийдуть на доріжку, посипану привезеною з якогось живого світу галькою.

А потім завіса дощу розсунулася, і звідкись з'явився Ярен. Він похмуро оглянув композицію, чомусь усміхнувся і мовчки закинув руку учня собі на плечі. Далі вони пішли втрьох. Допомога Ладане більше не була потрібна, але вона так і не відпустила талію своєї знахідки. Так їй було спокійніше. Так він нікуди не дінеться. Не розчиниться в струменях дощу.