розділ 26

Ну, їх, ці пригоди

Дрібниця чекала на їхню дружну компанію в бібліотеці. Виглядала вона як дуже зла Сан, збентежена чимось Ладане, близнючки, що ревіли у голос, тоненька жінка, яка намагалася близнюків заспокоїти і чотири худих типа одягнених як дажани, тобто в щось із розряду комбінезонів. Всі ці особистості досить зручно розташувалися поруч із діркою та тихо з'ясовували стосунки. Бібліотекарів досі не було. Може, у них вихідний сьогодні?

Ярослав, який першим побачив зустрічаючу делегацію, зрадів, що до делегації не приєднався Сато. Дажани, на відміну від нього, ніколи не кидалися звинуваченнями, не розібравшись. А чергової істерики Сато він би вже не пережив. Стрибнув би в прірву. Адже бігати недалеко.

— Бажаючі нам допомогти є? — про всяк випадок спитав Ярослав.

Дажани переглянулись і двоє з них підійшли до дірки. Вони не стали нічого питати та з'ясовувати. За це їх можна було полюбити.

— Дуже добре, — сказав Ярослав. — Тягніть.

Першим поліз біловолосий, що вперто зображував добру фізичну форму та відмінне здоров'я. Дажани спритно його висмикнули і посадили під стіною. Другим Ярослав із Кіого стали проштовхувати напівнесвідомого Нейме. Вони так боялися його впустити в прірву, що не відразу здогадалися відпустити його одяг і не заважати дажанам тягнути. Потім поліз Ярослав. Кіого, як найздоровіший, залишився наостанок. Невдачливий драконячий повелитель лізти в дірку не ризикнув. Те, що його дракон відпустив, говорило про те, що викраденням дітей він не займався, але дажанам це довелося б доводити.

— Ви з родини Таял? — спитав Ярослав, сівши на підлозі. Притулятися до стіни він боявся. Спина начебто боліла менше, але хто знає, як вона відреагує на зіткнення з твердою поверхнею.

— Так, — сухо відповів самий темноволосий із четвірки.

— Дуже добре, — сказав Ярослав. — Можете спокійно забирати дівчат додому, їм нічого не загрожує. Викрадачів забрав дракон, він хоче з'ясувати, що сталося з більшістю Валідай. Здається, він не вірить, що якась розбійницька зграя змогла настільки легко впоратися з майже сотнею дажанів.

— Я теж не вірю, — сказав чоловік.

— Усі питання до дракона. Звати Етль. Знайти можна на постаменті поряд із бібліотекою. Вихідних майже немає.

Дажан кивнув. Серйозно так. І знову не став ставити зайвих запитань.

— Де свисток? — Ожив його колега, майже блондин.

Темноволосий похмуро подивився на рятувальників і месників, потім ще раз подивився і злегка очманіло зупинив погляд на Нейме.

— Малі, — тихо покликав він.

Жінка взяла за руки притихлих близнюків і слухняно підійшла.

— Подивися, — наказав чоловік, смикнувши підборіддям у бік Нейме, що встиг знову відключитися.

Жінка подивилася, відпустила близнюків, схлипнула, затиснула долонею рота і акуратно притулилася до шафи.

— Його звати Нейме, — сказав Ярослав. — Він повітрям збив зі стелі печери сталактити або сталагміти, не пам'ятаю точно, як вони називаються, відтоді в такому стані.

Темноволосий знову кивнув.

— Майже племінник, — задумливо сказав він.

— Якщо ви спробуєте його вбити, я перетворю вас на кактуси. Після цього людьми ви ніколи більше не станете. Повторити малюнок я не зможу, розібратися у ваших складових після цього не зможе ніхто, будете цвісти влітку і колоти перехожих, — дуже спокійно сказав Ярослав. Жахливо спокійно. Самому лячно стало.

— Людину не можна перетворити на рослину, — сказав темноволосий. Він не сперечався, це була всім відома аксіома.

— Я зможу. Я творець. У моєму випадку половина законів світобудови не працює. Я навіть не впевнений, що мені не вдасться зробити з ваших складових щось більшого розміру, ніж ви зараз. Насправді у людей безліч зайвих складових, тож закон «Зменшити можна, збільшити не можна» за дуже сильного бажання можна оминути. Будете гігантськими кактусами. З повною відсутністю мозку як такого. Вам не сподобається.

Темноволосий кивнув і посміхнувся. Мабуть, уявив себе у вигляді величезного кактуса.

— Я не збираюся його вбивати, — кивнув у бік Нейме.

— Вид у вас не вселяє довіри.

— Дажанам нема для чого вселяти довіру.

— Логічно, — визнав Ярослав. Дажанам треба вселяти страх. — Тільки ви не сказали, що ваші друзі теж не збираються його вбивати. І що ніхто із вашої родини цього робити не збирається. І ви не сказали, що не вб'єте його. Не збиратися можна дуже довго, а потім передумати та зібратися.

— Я не можу цього пообіцяти, — сказав темноволосий. Принаймні чесно.

— Ось і я про те.

— Тільки в нас нема причини для його вбивства.

— Це поки що нема. Потім усе може змінитись. Знаю я вас дажанів.

Темноволосий почухав потилицю, подивився на книги і тяжко зітхнув.

— Якщо свисток у нього, ми не намагатимемося його відібрати, — почав новий виток дивних переговорів. Цікаво, навіщо? Яка йому різниця, що там собі думає якийсь незнайомий маг-недоучка?

— А ви й не зможете, — весело видав Ярослав.

— Чому? — неввічливо здивувався майже блондин. Цього типа цікавить усе у світі.

— Це ж амулет, драконячий амулет. Ви повинні розуміти, що це таке. Амулети, де є частина дракона, певним чином розумні. Такий амулет, який одержав господаря, дуже неохоче з ним розлучається. А дівчатка надто малі для того, щоб спробувати відібрати силою. Та й коли виростуть, відібрати не зможуть. Нейме сильніший за них обох разом узятих. Не пощастило.

— Ми не збираємося нічого відбирати, — сказав темноволосий, прибивши майже блондина поглядом до місця.

— Чудово. Ви не знаєте, що з ним таке? — Ярослав тицьнув пальцем у Нейме.

— Перевтома, — сказала мати близнюків. — Він зробив більше, ніж міг. Це мине. Саме. З часом.

Ярослав кивнув. Йому було погано і морально, і фізично. Думати більше не хотілося. Дбати про когось хотілося ще менше. Доповзти б до ліжка і тупо виспатися. Без снів. Провалитися в чорну прірву і перестати на деякий час існувати. Пригод більше не хотілося і навряд захочеться найближчим часом. Тим більше пригоди вийшли якісь дивні, похвалитися особливо нема чим.