розділ 16

Ти помер

Ярен підпирав спиною кований паркан і дивився крізь будинок навпроти. Могло здатися, що він спить з розплющеними очима. Або зустрівся поглядом з василіском і перетворився на статую. Гарну статую. Озброєну до зубів.

— На війну зібрався? — спитав Ярослав.

— Можливо, — відповів Ярен. — Ходімо, тут краще не затримуватись. Погане місце.

Ельф обсмикнув куртку, поправив пояс, від чого обидва його меча стукнули по паркану, і махнув рукою перед очима.

— Підслуховував? — спитав Ярослав. Мечі йому не подобалися. Точніше не мечі, а те, що Ярен взяв їх із собою. Взяв обидва. Довгий, який трохи розширювався ближче до вістря, з ледь помітним вигином і заточенням з одного боку. І короткий, заточений з двох боків, але дуже тонкий, майже як рапіра, навіть гарда була кругла. Мечі висіли один над одним праворуч, короткий у піхвах, довгий без, і чомусь не заважали ні один одному, ні своєму господареві. Вони навіть не брязкали при ходьбі, ніби якимось дивом не стикалися. Хоча хто їх ельфів знає?

— Слухав, — відповів Ярен. — Реакції мого учня.

І посміхнувся, якось незвично тепло.

— Я мушу поставити тобі одне запитання, — сказав Ярослав. Давно треба було запитати, ще першого дня, але тоді настрій Ярена здавався непридатним для спроб дізнатися правду.

— Вдома спитаєш. Я відповім. Якщо зможу, – пообіцяв ельф.

Адже він і кольчугу натягнув. Дуже дивно.

— Кого ти збирався вбити?

— Це твоє важливе питання?

— Ні, але це також важливо.

Ельф знову посміхнувся, тільки тепер дуже сумно.

— Нікого. Я боявся, що Літа не зможе утримати його від необдуманих дій, а ти не зможеш йому дозволити так з собою обійтися. А в нього багато охорони.

— Сато тебе боїться, — сказав Ярослав.

— Побоюється, — поправив Ярен. — Він колись намагався заглянути в мою душу без моєї згоди. Дурна хлопчача витівка. З того часу нікуди не ходить без охоронців. Він хоче знати все. Вважає, що має право знати будь-які таємниці. Такий у нього дар.

— Він міг би побачити тінь дракона?

— Міг, але він не зрозумів би, що це таке, можливо, вважав би хворобою. Сато думає, що знає все про світ.

— Я помітив, — кивнув Ярослав. — А ще ця людина не любить тих, хто випадково чи навмисне демонструє їй, що це не так.

— Думаю, ти не дозволив би йому дивитися в себе. Неприємна процедура. Особливо коли дивляться не питаючи. Сато просити не любить. Це нижче за його гідність, як він вважає.

— Хто він такий? — спитав Ярослав. Схоже, ця людина може дозволити собі багато чого.

— Найкращий з тих, хто бачить суть, з усіх, що колись народжувалися, на службі у тих, хто слідкує.

— Хто слідкує?

— Ті, хто не дозволяє Старим Будинкам зчепитися. Ходять чутки, що вони лише вигадка, але всі, хто намагався в цьому переконатися, дуже погано закінчували. Інші чутки кажуть, що вони — дракони. У це я вірю ще менше. Дракони не вміють брехати, а вони пообіцяли не втручатися у чвари магів. Сато, до речі, також не знає, кому служить. Це його дуже дратує.

— Що далі, то дивніше, — сказав Ярослав.

Старші Будинки, дракони, слідкує хтось, дажани, Рада Магів, Рада Гілок Розуму, ціла купа королів, імператорів та інших правителів, а головне, невідомо ким створений Тунель. Спробуй у цьому розберись. А ще напевно є місцеві масони, секти, клуби за інтересами, гільдії, починаючи від торгових та закінчуючи різноманітними найманцями, таємні спецслужби, пророки, месії та просто божевільні, яким чомусь вірять. Десяти життів не вистачить, щоби в усьому розібратися.

А чи треба розбиратися?

— Ярен, а Літель твоя рідна сестра? Ви, звичайно, схожі, але все-таки.

— Рідна. Ідемо.

— Йду, йду.

Ярослав відірвався від споглядання кованих візерунків огорожі і бадьоренько попрямував за учителем. До того, що на нього косяться, він встиг звикнути під час своїх попередніх виходів у Місто, тому уваги майже не звертав. У нього завжди виходило виглядати дивно. Для місцевих жителів людина загорнута в плед незвичайне видовище. Цікаво, як би вони відреагували, якти їм на шляху трапився худенький пенсіонер, котрий у семиградусний мороз бігає парком у футбольних шортах і тонесенькій парусиновій куртці? Або бродячий трамвайними рейками поряд з цвинтарем хлопець з кошиком на голові, простирадлом на плечах і палицею в руках. А якщо палиця була зроблена з купленої на будівельному ринку дошки та фольги призначеної для запікання чого б там не було, а верхів’я прикрашене зв'язкою консервних банок? А якщо на простирадлі написано «Хмир Немісцевий»? А якби повз них проїхав байкерський парад, що б із ними було? Чи хоча б колона машин футбольних фанатів, які вирішили сповістити все місто, що хтось там виграв? Темні люди загалом, нецікаві. Бразильський парад з танцями, блискітками та пір’ям їх би взагалі вбив на місці.

— Ярен, чому у вас різні прізвища? Ти Сільхе. Літель — Ітке. — Чому б не дізнатися? Починати пізнання таємниць всесвіту потрібно з малого.

— Це не прізвища, — обізвався ельф, не удостоївши свого докучливого учня поглядом. — Це друге ім'я. Перше дано батьками. Друге є сутністю. Ітке означає птах. Сільхе – меч.

— Птах, меч. Що це означає?

— Сутність.

— Сутність, а далі?

— Літі підвладна воля, як своя, так і чужа, але вона віддає перевагу свободі і слідує за шляхами предків. Я викуваний чужими руками, знайшов своє призначення і сам собі вибираю господаря. Без господаря мені складно. Втім, зараз я сам собі господар, це не суперечить моїй суті.

— Гаразд, буду вдавати, що зрозумів, — здався Ярослав. У ельфів свої проблеми, людям вони не знадобляться.

— Це було твоє важливе питання? — уточнив ельф.

— Ні. Лише задоволення цікавості. Ми ще не дійшли додому.

Ярен, напевно, знає, яке питання йому хоче поставити учень. Можливо, готує відповідь, або складає гідну брехню, сортує слова, щоб здавалося правдою, але нею не було. Дзеркало зможе обдурити інше дзеркало. Знає як.