розділ 12

Чоловіча розмова

Кіого повернувся за півгодини. Ярослав встиг задрімати біля дзеркала, як якась казкова красуня. Шахіш незрозуміло як перебазувався йому на плече і тепер спав навитяжку, лапками вгору. І чомусь не падав.

— Вибирай, — щедро запропонував Кіого, кинувши на ліжко купу різнокольорового ганчір'я.

— Що вибирати? — сонно спитав Ярослав, до нього знову прийшла лінь, ворушитися не хотілося.

— Сорочку, — Кіого був бадьорий і енергійний. — Я не знаю, який у тебе розмір, тож набрав різних.

— Ти когось пограбував? — спитав Ярослав, підійшовши до сорочок.

— Ні. Взяв поміряти. Обіцяв ті, що не підійшли повернути раніше, ніж магазин закриється. Там така мила продавщиця, донька власника. Я її на виступ якоїсь приїжджої знаменитості запросив, щоб її подруги від заздрощів повмирали.

— Жах, — прокоментував його дії Ярослав.

Від різноманітності забарвлень рябило в очах. Розміри також варіювалися від молодшої шкільної групи до борця сумо. Найбільше Ярослава здивувала кофточка, явно розрахована на витончену жіночу фігурку. Кофточка повинна була фігурку щільно облягати, підкреслюючи всі опуклості та вигини. Ярослав, недовго думаючи, презентував кофтинку Кіого. Йому потрібніше, у нього подружки змінюються раз на тиждень, комусь та підійде. Приятель відреагував дивно, напевно, уявив, як пропонуватиме черговій красуні приміряти дрібничку.

Не чув він казку про Попелюшку, може б методику вибору майбутньої дружини перейняв.

Зі всієї сорочкової купи вдалося після тривалих пошуків витягти щось чорного кольору, схоже на коротке кімоно і дві сорочки, одну сіру з широкими рукавами та коміром стійкою, другу синю, без коміра, натомість із зав’язками на горловині та рукавах. Перша сорочка нагадувала частину парадної військової форми. Друга була частиною якогось національного костюма, тільки вишивки не вистачало. Кімоно взагалі стягнули з проїжджого ніндзя, як сувенір, напевно. Або в якості податку за проїзд. Набір для всіх випадків життя.

— Тобі йде, — вирішив потішити друга Кіого.

— Ще слово і я натягну на тебе жіночу кофтинку і викину в коридор.

— Хм, — сказав своє слово Кіого.

Ярослав вдав, що не почув. Йому дуже хотілося когось вбити. Дивне таке бажання, яке не мало під собою жодних підстав.

— Ти знаєш, що з тобою було? — наважився Кіого.

— Ні, — коротко відповів Ярослав. Він не знав і знати не хотів.

— Ти зламався, — сказав Кіого, намагаючись скласти сорочки, що не підійшли, в компактний пакунок. — Закрився у собі і нікого не пускав. Ти б бачив себе, порожня оболонка, ні проблиску думки і цей проклятий ельф, який твердив, що так треба, що це минеться, що ти переживеш, сам вилізеш на світ, коли тобі набридне себе жаліти і лякати всіх інших.

— Я не жалів себе, мені просто не хотілося нікого бачити, — згадав Ярослав. Люди його чомусь дратували, усі без винятку.

— Яка різниця, — відмахнувся Кіого. Сорочки компактно складатись відмовлялися, вони розповзалися в різні боки і плуталися рукавами. — Ельф все одно не став тебе жаліти. Він ненормальний. Він став нарощувати навантаження, ніби хтось попросив його перетворити тебе на дажана, перетворити якнайшвидше, або вбити.

— Що таке дажан? — спитав Ярослав, наче це мало якесь значення. Він добре знав, хто такі дажани. Ще одні ходячі неприємності.

— Близнюків бачив? — Кіого безперечно хотілося з кимось поговорити. Невже не знайшов жодного бажаючого вислухати? — Вони з касти воїнів. Їх із раннього дитинства вчили тримати зброю. Дитина з їхнього клану здатна вбити досвідченого найманця з тих, що мешкають у Місті, а у Місті мешкають найкращі з найкращих. Так от, жоден воїн з їхнього клану не ризикне поодинці нападати на дитину-дажана, навіть удвох не ризикнуть. Хоча дажани воїнами не вважаються, їх прийнято вважати охоронцями. Вони бойові маги, що підробляють найманцями. Любителі екзотичної зброї. Атхан, близнюк, який вище, сказав, що з тобою зараз не кожен дажан ризикне зв'язуватися. Твій ельф якось уплев у твої рухи якусь частину твого дару.

— Вогонь, — сказав Ярослав.

— Що? — збився з думки Кіого.

— Вогонь вплів, інакше я не міг би тримати меч, призначений для дракона. Взагалі-то, я сам вплів, Ярен тільки спрямовував. Мені здавалося, я про це забув.

— Ти вплів? — витріщився Кіого.

— Я ж ловив складові. Вогонь теж є складовою. Моя суть. Ти ж непогано вчишся. Спробуй згадати. Людина складається з кількох сутностей, їх не менше двох, а може бути і безліч. Більшість сутностей не діють, або діють, як їм хочеться, не цікавлячись чого там хоче господар. Їх можна спіймати і направити туди, куди потрібно. Збільшити силу, швидкість або все відразу. Дажани, напевно, цього навчаються. Я бачив дажанів, вони бувають дуже стрункі, тоненькі, куди тим ельфам. А сили та витривалості більші ніж у найманців, які підправили власне тіло за допомогою амулетів життя.

— Ти збільшив швидкість та силу? — зацікавився Кіого. Напевно почав прикидати, як би собі щось збільшити.

— Зі мною складніше. Тільки швидкості та сили мені було мало. Адже меч драконів, він відчувається інакше в нашому світі. Ти спробуй його підняти, він набагато важчий, ніж має бути.

— Що ти зробив? — спитав Кіого, зиркнувши на меч, що притулився до стіни.

— Перетворив частину свого вогню на відбиток дракона, а потім почав божеволіти. Не знаю чому. Все так безглуздо. Здається, я просто образився. Мені здавалося, що я зміг би знайти для цього вогню краще застосування. Мене немов обікрали. Дракони. Ще трохи, і в мене буде на них алергія.

— У мене цілий світ наповнений вітрами. Мені це подобається, – хлопець щиро не розумів, що не так. Щасливий.

— Ти мав вибір, — сказав Ярослав. — У мене немає. Дракон просто так меч дарувати не стане. Якщо подарував, значить, він мені буде потрібен. Найбільше мене злить саме це. Вони все знають, для тих, хто старший взагалі немає часу. Вони живуть одразу скрізь. Але ніколи, жоден дракон нікому не розповість, що на нього чекає попереду, просто надає купу речей, і залишать самостійно розбиратися з їх призначенням. Навіть якщо подальше існування драконів залежатиме від того, наскільки правильно цими речами розпорядяться. Етль при моєму наближенні одразу відлітає.