розділ 10

Навіщо мені меч?

— Ярене, що мені з ним робити? Викинути шкода.

Сонний ельф недовірливо глянув на кінчик меча, що гойдався у районі його живота, перевів погляд на прикрашену брудними розводами і свіжими подряпинами винувату фізіономію свого учня і душевно вилаявся.

— Де ти його взяв? — спитав, висловивши світові свої претензії.

 — Дракон дав. Щоб я за списом не ходив. Мабуть, чекати не хотів.

— Навіщо тобі спис?

 — Ну не знаю. Зазвичай на драконів ходять із списом.

— Ти хочеш вбити дракона? — здивовано спитав Ярен.

— Навіщо? Мені треба було з ним поговорити, — намагався прояснити ситуацію Ярослав. — А він, гад, відлетів. Книжку дав і змився. Сказав почитати. Я переглядав її дорогою. Нічого тут про Серце Вогню немає.

— Навіщо тобі Серце Вогню? — гаркнув учитель. Здається, він про свого учня щойно дізнався багато нового та цікавого.

— Мені воно не потрібне. У цьому й проблема. Я його проковтнув. Випадково. Боявся загубити.

Ельф вилаявся ще раз.

— То що робити з мечем? — спитав Ярослав, переконавшись, що порад із приводу драконячих артефактів не буде.

— Нічого. Гарний меч. Тобі пасує. Вчитиму ним користуватися.

— Мене?! — витріщився на ельфа Ярослав.

— Ні, твою тінь. Якщо дракон його тобі дав, значить у нього були причини і не мені сперечатися з рішенням дракона.

— Я навіть не зрозумів, як його треба тримати, — спробував обуритися Ярослав, підозрюючи, що від уроків поводження з холодною зброєю не вдасться відкрутитися.

— Навчишся, — легковажно сказав Ярен.

— Мені занадто багато років.

— Яка дурість.

Ельф позіхнув.

— Я не хочу, — уперто сказав Ярослав. Ось тільки меча й не вистачало для повного щастя. Ще на якусь війну поженуть.

— Я теж,  чесно зізнався ельф. — Але ж доведеться. Дуже добрий меч. Наче створювався спеціально для тебе.

— Ненавиджу драконів.

Ельф ще раз позіхнув і зачинив двері перед носом учня, який підшукував аргументи для заперечень, даючи зрозуміти, що витрачати дорогоцінний час на дурні суперечки не збирається.

— Немов змовилися всі, — поскаржився Ярослав і пішов.

Ярен упертий, умовляти його марно. Простіше знайти ще одного дракона і спробувати переконати забрати назад меч, книгу та Серце Вогню.

Наступним, кого Ярослав вирішив відвідати, був Кіого. Так як він востаннє бачив його в кімнаті Ладане, туди і попрямував. Заодно звіра забере.

По дорозі зустрів кількох осіб, що рано прокинулися. Особи від нього шарахались, із захопленням вирячилися на меч на плечі, здивовано на притиснуту до боку книгу і одразу кудись бігли. Ярослав невиразно підозрював, що бігли вони скаржитися на його чергові дивацтва, тільки не міг збагнути, кому вони можуть поскаржитися. Ярен відпадав одразу. Ельф скарги на учня не приймав принципово. Табаді начебто теж відмахувався. Решті не було до Ярослава жодної справи. Вони спокійно реагували на його появу на своїх лекціях, відповідали на дивні з їхньої точки зору питання і щось писали у своїх пухких томах, у яких, наскільки знав Ярослав, було досьє на учнів.

Народу в кімнаті Ладане побільшало. З'явилася всюдисуща Тамі з товстим чорно-білим котом на колінах. Парочка незнайомих Ярославу близнюків. Близнюки були смаглявими, чорноокими та горбоносими, але при цьому чомусь зовсім не були схожі на арабів, скоріше на хижих птахів. На підвіконні сидів дрібний хлопець із довгими обвислими вухами. Хлопця Ярослав пам'ятав невиразно, а ось його вуха впізнав одразу.

— Всім привіт, — сказав Ярослав, зобразивши щасливу посмішку.

— Я ж казала, повернеться, — сказала Сан, окинувши його несхвальним поглядом.

— Ти справді до дракона ходив? — спитав один із близнюків.

— Справді, — підтвердив Ярослав. — Сволота він. Меч мені всучив. Навіщо мені меч? Я ж не вмію користуватися ним. Я ще розумію, книга. Може, щось розумне вичитаю. Але меч… На мою думку, меч це трохи занадто.

Близнюки прикипіли хижими поглядами до меча. Решту більше зацікавила книга.

— Укладення про народи, — сказала Сан.

— Гадки не маю. Назви тут немає, — озвався Ярослав. — За змістом більше схоже на каталог напівкровок, монстрів та різних одержимих. Читатиму на ніч. Я завжди після таких науково-популярних страшилок добре сплю.

— Цікаво, де його дракон узяв? — запитала Сан.

— Дістав із повітря. У мене таке відчуття, що саме з повітря він створив цю книгу. Меч звідкись притягнув, як рибалка рибу з води витяг. А книжки до того, як він почав виляти хвостом, не було, — відповів Ярослав.

— Чому ти так думаєш? — зацікавилася Сан.

— Я не думаю. Я відчуваю. Бачу. Як складові у мадаї. Тільки тут я бачу все одразу, а в мадаї тільки те, що я готовий побачити. Це тому, що я дзеркало.

— Меч створений єкетами, — сказав один із близнюків. — Єкетами не для єкета. Дивно. На вигляд епоха Четвертої Парафії. Вони в ці парафії зовсім перестають спілкуватися із зовнішнім світом. Не бажають нікого посвячувати у свої проблеми. І раптом меч, викуваний для чужинця.

— Для дракона, — сказав Ярослав. — Драконам будь-які заборони до лампочки.

— Дракони не користуються мечами. Та й замалий він для дракона, — сказала Сан.

— Яка дурість, — Ярослав навіть усміхнувся. — Сан, ти ж можеш перетворити нахабного залицяльника в щура. Чому ж не можеш припустити, що дракон, для якого магія невід'ємна частина його сутності, може перетворитися на когось людиноподібного? Ти почитай цю книжку. Тут описуються дуже дивні істоти. У тому числі й нащадки драконів. Цілі роди. Найбільше їх серед ельфів, але трапляються і серед єкетів, і серед людей. Як ти собі уявляєш процес створення дитини між драконом у його звичному вигляді і тим самим ельфом?

— Яро, такі книги зберігаються всього у семи Старших Будинках із тридцяти двох і вони нікому не дають їх читати, — сказала Сан.

— Ну і даремно. Уникли б безлічі проблем.