розділ 9

Дракони - страшні та небезпечні істоти!

— Ладане, ти мишей боїшся? — обережно спитав Ярослав, підпираючи спиною двері.

На нього здивовано подивилися три пари очей. Дві сині та одна каре-зелена.

— Ні, — трохи невпевнено відповіла Ладане.

— Навіщо їх боятися? — здивувалася Сан.

— Ти в такому вигляді йшов вулицею? І тебе не зупинив жоден патруль? — спитав Кіого.

— Вигляд як вигляд. Умиюсь, і буде повний порядок, — байдуже сказав Ярослав, проблема страху перед мишами його займала більше.

— Ти когось убив? — продовжив розпитування Кіого.

— Нікого. Це я впав невдало. Рани на обличчі завжди сильно кровоточать. Довелося лікувати.

— Ага, — недовірливо сказав Кіого і примружився. Мабуть, шукав слід знайомого цілителя.

— Прапор тобі в руки, — побажав Ярослав і зосередив увагу на дівчатах. — Я тут тварину завів. Подивіться за ним, доки мене не буде. Добре?

— Ти де був? — дуже недобре запитав Кіого.

Ярослав від нього відмахнувся.

— Дивіться, яка лапочка.

Звір був витягнутий з кишені та продемонстрований у всій своїй сонній красі.

— Не може бути, — захопилася Сан, дивлячись на звіра як на втраченого в дитинстві брата-близнюка.

— Шахіш, — визначила породу звіра Ладане, здивовано розкривши очі.

— Де ти його знайшов? — з підозрою спитав Кіого.

Дивна реакція.

— Це він мене знайшов, поки я непритомний валявся, — пояснив Ярослав, намагаючись роздивитися в смугастому гризуні щось настільки особливе, що здатне викликати стільки захоплень. — Симпатичний звір. Розумний, головне. І у просторі орієнтується. Ви не знаєте, чим їх годують? Я таких мишей раніше не зустрічав.

Очі при нормальному освітленні у хом'ячого родича перестали бути блакитними. Звичайні чорні намистинки, як і належить мишам. Та й вуха з носом виявилися не такими яскравими.

— Це не миша, це шахіш, — сказала Сан.

— І що? — зацікавився Ярослав. — На вигляд на мишу схоже. Тільки дрібнуватий. Може, ще підросте?

— Не підросте. Це шахіш, — впевнено сказав Кіого.

— Гаразд, я не сперечаюся. Я не розбираюся в породах гризунів. Чим мій миш настільки примітний? — Ярослав вирішив вважати свою тварину хлопцем, доки вона не доведе якимось чином протилежне.

— Шахіш, — несхвально поправила Сан.

— Добре, чим мій шахіш настільки примітний? — не став сперечатися Ярослав.

— Впіймати їх можуть тільки дуже сильні маги, — сказала Сан.

— Ага, — здивувався Ярослав. — Дуже сильним магам катастрофічно не вистачає мишей.

— Шахіш не миша! — гаркнула Сан. — Шахіш втілення магії.

— Я все одразу зрозумів, — вирішив додати трохи іронії Ярослав.

Сан скрипнула зубами. Ладане винувато посміхнулася. Слово взяв Кіого.

— Яро, людина, яка змогла зловити такого гризуна, може спокійно плювати на думку голів Старших Будинків. Вони вдадуть, що нічого не помітили. Ти звичайно хлопчисько. Лише учень. Але ти вищий за них. Тебе визнала втілена магія.

— Нічого не зрозумів, — зізнався Ярослав, хоча в пропозиції не звертати увагу на то, чого хочеться сильним світу цього, безумовно щось було.

— Ти можеш змінювати світ, — сказала Сан.

— Будь-який ідіот може змінювати світ. Зрубав дерево, і світ уже змінився.

— А він має рацію, — зауважив Кіого.

— Боюся, ми нічого не зможемо тобі пояснити, — сумно сказала Ладане. — Ти сам відчуєш. Або не відчуєш. А може, вже відчув.

— Який жах, — сказав Ярослав. Чим далі, тим більше йому здавалося, що він знаходиться у місцевій філії психіатричної лікарні. Спершу зелені скелети, тепер ці мишоприхильники — За звіром подивитеся?

— Якщо він буде не проти, — погодилася Ладане.

— Згоден? — спитав у миша.

Той у відповідь став стовпчиком і ворухнув вусами.

— Він згоден, — порадував присутніх Ярослав.

Шахіш був урочисто перекладений долоні Ладане. Ярослав глибоко вдихнув і відлип від дверей.

— Ти куди? — зненацька зацікавився Кіого. Нюх у нього на чужі дурниці.

— В бібліотеку. До дракона, — чесно зізнався Ярослав.

— Навіщо?

— Лаятись.

— З бібліотекарями?

— Ні звичайно. Бібліотекарі милі люди, мені вони поки що нічого поганого не зробили. Із драконом. Знаєш, сидить там один, чорний такий, під пам'ятник маскується. Невидимий, — сказав Ярослав, розмірковуючи, чому все ще відповідає на безглузді запитання замість того, щоб піти. Час тягне, чи що? — У мене тут із їхнім артефактом проблеми. Я його випадково проковтнув. Нехай тепер витягує.

— Ти з глузду з'їхав?! — спитав Кіого.

— Я?! Це ви всі тут божевільні, — роздратовано поділився спостереженням Ярослав. — Гризунам поклоняєтесь. Підозрілі казки читаєте. Артефакти безхазяйні валяються. Бери, не хочу. Знайти їх простіше простого, прочитав казку та йди, шукай. Спокусливо, правда? Я не збирався його ковтати, зрозуміло? Мені Серце Вогню було потрібне для порівняння. Наразі хочу з'ясувати деякі нюанси. І я їх з'ясую. Чого б це мені не коштувало. Все одно втрачати нічого.

— Ти головою не вдарявся? — вирішив уточнити Кіого, вислухавши сумбурну промову.

— Вдарявся, — підтвердив його найгірші побоювання Ярослав.

— З драконами не можна лаятись, — спробував пояснити прописну істину Кіого, добре хоч дівчата мовчали. Стоять, дивляться як на рослину, що заговорила.

— Можна. Якщо привід слушний, — не погодився Ярослав.

— Ну й іди, придурок.

— Ну, і піду.

Ярослав на прощання голосно грюкнув дверима і помчав до дракона. Настрій був підходящий. А вмитися він знову забув.

Поки Ярослав прилаштовував магічно обдарованого гризуна у добрі руки, на вулиці встигло пояснішати. З'явилися перші перехожі, які дружно проводжали невмитого хлопця здивованими поглядами. Остаточно вимерли патрулі. Заголосили якісь птахи. Місцевий аналог сонця пофарбував сірі стіни в золотисті та червоні тони.