розділ 8

Сюрпризи підземелля

Маленькі лапки по-хазяйськи пройшлися по обличчю, доторкнулися до губи, трохи потопталися, влаштовуючись зручніше. Вуса полоскотали ніс. Ярослав у відповідь ніс покривив і розплющив очі.

На нього дивно дивилося щось. Щось було завбільшки з карликову мишу, забарвленням нагадувало джунгарського хом'ячка, мало шикарні вуса, довгий хвіст, рожеві ніс і вуха та блакитні очі. Хлопець довго лежав і розмірковував про ці очі. Здається, у гризунів взагалі такого кольору не буває.

— Чим ти тут харчуєшся? — поцікавився Ярослав, вирішивши залишити питання з кольором очей на потім. Раптом це просто вплив зілля для нічного зору?

Щось сповзло трохи вбік і заробило лапками, щоб повернутися на місце. Відповідати на безглузді питання воно не захотіло.

— Гаразд, знадобишся в господарстві, — вирішив хлопець і зграбастав звірятку в долоню.

Те, на його безмірне здивування, заперечувати не стало.

— Ну, народ, — чомусь обурився хлопець.

Звірятку він акуратно поклав у кишеню. Потім обмацав себе щодо пошкоджень. Крім підсохлої крові, нічого не знайшов. Екстремальний метод лікування виявився дієвим, тільки повторювати його щось не хотілося.

— Як гадаєш, куди нам тепер іти? — Ярослав зазирнув у кишеню.

У відповідь йому похитали вусами і невиразно пирхнули.

— Мені б Серце Вогню знайти. Для порівняння. Хочу зрозуміти, як відчути вогонь. Бо він у мене є, а дотягнутися не можу. Прикро. Ти не думай. Жодних ритуалів я проводити не збираюся. Гострих відчуттів мені й так вистачає.

Звірятко покрутилося в кишені, поводило вусами і вухами, знову пирхнуло і зупинилося, уважно дивлячись на нитку, що вибилася зі шва всередині кишені.

— Ти впевнений? Вибач, не знаю якої ти статі, під хвіст я тобі поки що не заглядав. Ну гаразд, ліворуч так ліворуч.

Сумка знайшлася за два кроки у тому ж напрямку, що стало додатковим аргументом на користь вибору гризуна.

Тунель був довгим. Він тягнувся і тягнувся. Ярослав ішов. Від нудьги, що повернулася, згадував усі свої дурниці, здійснені протягом кількох останніх днів. Звір у кишені спав, згорнувшись клубочком. Він був вихований і ненабридливий, розумів, що не слід відволікати людину, яка вирішила переосмислити своє життя.

В артефактах та драконових казках Ярослав розчарувався остаточно. Попадись йому зараз поворот з написом «Вихід на поверхню», він би плюнув на Серце Вогню, поклявся ніколи більше не повторювати подібної дурниці і слухняно пішов вгору. Можливо, потім пошкодував би, як це часто з ним бувало. Але це справа звична. Жалощам жодного разу не вдалося надихнути його на подвиги.

Поворот нажаль не попався.

Попалась печера. Величезна. З склепінням, що губиться у висоті, з дивною сумішшю туману і темряви за якою ховаються стіни, з розкиданим тут і там камінням, з дивними зеленими скелетами невідомих прямоходящих істот і кубоподібною штуковиною, що світиться, приблизно посередині.

— Симпатичний інтер'єр, — оцінив Ярослав. У когось не все гаразд із головою. Хлопець продовжував сподіватися, що не в нього. — Для нічного клубу саме те. Усі марнотратники життя вважали б своїм обов'язком прийти на відкриття. На кубик посадити діджея, у туман сховати бар, а між кістяками нехай танцюють, місця вистачає.

Нічого схожого на обіцяний казкою кристал довкола не спостерігалося.

Спочатку Ярослав підійшов до одного зі скелетів. Уважно оглянув. Постукав нігтем по реберній кістці, переконуючись, що зір його не обдурив, скелет був пластмасовим. Ось чого Ярослав побачити у цьому світі не очікував. Пластмаси, наскільки було йому відомо, робили з нафти, а може, навіть із газу, щось таке міцно засіло в його голові завдяки шкільному курсу хімії. Звідки взятися нафти у штучно створеному світі без натяку на корисні копалини? Та й кому вона тут потрібна? Нічого схожого на автомобілі в жодному світі Розуму не прижилося. Хоча спроби створити щось із паровим котлом були. Невигідним виявився вид транспорту. Вічно ламається, дивно реагує на магію, вибухає, наприклад, і повітря псує. До поїздів тут так і не додумалися. При пересуванні на далекі відстані набагато вигідніше користуватися тунелем. На близькі — цілком вистачає коней, ящерів, величезних, магічно створених, птахів та молодих драконів.

Чому не прижилися пластмаси, Ярослав не уточнював, якось не спадало на думку. Не до пластмас йому було.

І ось тобі, будь ласка. Стоять собі пластмасові скелетики, прикрашають печеру. Високі, зелені, в руках мечі, металеві, на шиях дзвіночки різних розмірів та кольорів. Сюрреалізм. Або чийсь маячний сон.

— Може я сильно вдарився головою? — спитав у скелета Ярослав, задерши голову, скелет був вищий сантиметрів на п'ятдесят.

Відповіді він не дочекався, та й не дуже на неї розраховував.

Гірше було б, якби скелет відповів. Довелося б визнати, що саме в нього з головою щось не те. Це було б сумно.

Наступним експонатом, який Ярослав вирішив вшанувати своєю увагою, був куб, що світився. Він запідозрив у цій споруді гігантський пульт управління для скелетоподібної армії.

— Дивно.

Ярослав почухав потилицю, обійшов куб і ще раз повторив:

— Дивно.

Кнопок, важелів і оптичної миші куб не мав. Він був гладкий, рівномірно світився всією поверхнею і найбільше нагадував шматок желе, вишневого, мабуть. Особливої ​​довіри куб не викликав навіть у люблячого тикати пальцем Ярослава. Тому він у нього потикав витягнутим із сумки запасним пензликом.

Нічого не сталося.

Ярослав підібрав камінчик, що валявся поблизу, і повторив процедуру. З тим же результатом, желе навіть не прогнулося.

— Дивно, — знову повторився хлопець, тяжко зітхнув, зазирнув у кишеню зі сплячим звіром невідомої породи і тицьнув у куб вказівним пальцем.

Цього разу куб відреагував, чи йому набридло, що в нього тикають усім підряд, чи був запрограмований саме на пальці. Він колихнувся всією поверхнею, видав звук дуже схожий на людожерське «ам», і Ярослав миттєво опинився поруч із шуканим артефактом, що його якось не втішило. Артефакт весело світився на підставці. Він був малесенький, з горошину, але Ярослава засмутило зовсім не це. Засмутили його невиразно знайомі, схожі на вишневе желе стіни навколо і така сама стеля. Виходу ні в стінах, ні в стелі не було.